Чарівний талісман (збірник)
Шрифт:
— Ех. кінчається літо. — зітхнув Сашко Циган.
— Мда… — й собі зітхнув Марусик. — Ще трохи — і до школи…
— А мені вже й хочеться. — усміхнувся Журавель.
— Та! — махнув рукою Сашко Циган — Хоч би не обманював.
— А я не обманюю. Чесно. — знов усміхнувся Журавель.
— Ну й дурень! — одрізав Сашко Циган.
— Теж мені радість! — пхикнув Марусик. — Знову уроки, домашні завдання, «трудові навички», «сідай, двійка»… Тьху!
— Найкраще у навчальному процесі — це канікули. — прорік Сашко Циган.
Журавель хотів щось заперечити, але Циган
— Не дратуй мене! Що ти не скажеш — буде неправда Любиш ти удавати з себе зразково-показового…
Аж гидко слухати!
Журавель ніяково усміхнувся і знизав плечима Він був на півроку старший за своїх друзів, але вчилися вони в одному класі, жили поряд, і. як ви вже. мабуть, помітили, ватажком серед них вважався Сашко Циган Марусик йому підспівував. А Журавель пас задніх. Тому що був добрий, поступливий, м'який вдачею, страшенно не любив сварок і суперечок. Про таких кажуть: «Хоч у вухо вбгай, хоч до рани прикладай».
І він не ображався, коли хлопці кепкували з нього. Звісно, при бажанні Журавель міг легко постояти за себе, хоча б надававши їм потиличників (він спокійно впорався б з обома). Але він лише простодушно усміхався на їхні глузи — вони наче одскакували від нього, як горох від стіни. Така вже була в нього вдача.
Хлопці не зупиняючись ішли все далі й далі у глиб лісу. Вони добре знали грибні місця, а місця ті були неблизько. Бровко як навіжений ганяв по заростях, раз у раз гавкаючи на якусь тільки йому видиму лісову живність.
З-за дерев тьмяно блиснула чорна водяна гладінь… То був Бакай. Лісове озеро.
Казали, що воно не має дна — таке глибоке. І ще казали, ніби колись давно жив у ньому водяник, який затягав людей і тварин під воду. Може, то був величезний сом чи інша якась водяна потвора — хто його зна (бо казали те все старі забобонні люди). Та хоч було це дуже давно, слава в озера лишилася недобра. Десь колись пропало теля, і сліди його начебто обривалися на березі Бакаю… Колись, заблукавши, хтось нібито чув на озері чиїсь відчайдушні крики… Та що й казати — коли вже починають балакати про якесь місце, що воно таємниче й загадкове, то воно таки стає і таємничим, і загадковим. Уже від самих тих балачок. І хоч би яка була людина оптимістична й насмішкувата, наближаючись до такого місця, вона мимохіть примовкає й замислюється. Примовкли й хлопці.
І тут…
Тільки, будь ласка, не кажіть, що ви б не злякались і не… Бо я вам не повірю.
Так от. Примовкли хлопці. І тут… Глип! На березі озера біля самісінької води сидів незнайомець.
Те. що це не просто якийсь дядько, а саме таємничий незнайомець, хлопці вирішили одразу, з першого погляду. Причому, як потім з'ясувалося, вирішили одночасно всі троє, кожен окремо, не змовляючись. Такий у нього був вигляд. Незвичайний. І таємничий. Одягнений він наче по-міському. Але на голові мав старого солом'яного бриля, потемнілого й обшарпаного, яку діда-баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було — голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот… На таких
Завмер і Бровко, піднявши передню лапу. Та лише на одну мить. Наступної миті він раптом заметляв хвостом, прищулив вуха і кинувся лащитися до незнайомця…
То було так несподівано й так неймовірно, що хлопці ще більше здивувались. Гавкун Бровко, найгавкучіший з усіх собак на Бамбурах. який не пропускав не лише чужих, а й своїх, не обгавкавши їх як слід, раптом, мов кошеня, почав лащитись до незнайомого дядька… Хлопці ошелешено перезирнулись.
І тоді незнайомець несподівано заговорив.
— A-а. привіт! — усміхнувся він так. наче навмисно їх тут чекав. — Здоровенькі були!
— П-привіт! — перший відгукнувся Журавель.
— 3-здрастуйте!.. — в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.
Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.
— Чудове місце… Гарне… — Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. — Несподівано, чаклунськи гарне…
Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай. І те. що картон був темно-сірий. а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.
Поряд із незнайомцем на землі лежала пласка дерев'яна скринька.
— А… а ви хто? — спитав Сашко Циган.
В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.
— А ви як думаєте?
— Хто його зна… — непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.
— От бачите… Недогадливі ви… — Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови. — Чаклун я… Чарівник.
Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.
— Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.
— Тю!.. — розгублено усміхнувся Журавель.
— Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган. — Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.
— Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?
Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.
— Ну… ну… доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.
Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
— Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка… — Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану. — Це не просто лапка. Це чарівний талісман. Той. у кого він. може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.
— Та ну… — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.
— Задумати можна лише одне бажання. Отже… І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: «Досить мені того…» — і передати талісман іншому. — Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився: — Ну. йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється…
І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.