Чарiвнi окуляри
Шрифт:
— А ви граєте «Полонез» Огінського?
Вона стрепенулася:
— Г-граю!.. А чого ти питаєш?!
— Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!
— Стривай! Стривай! — вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири... І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося... І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьке ямище, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
— Куди це ти розігнався, як німий до суду? — весело спитав він мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
— Де... де ти це знайшов?!
— У яру... у піску...
— О Боже! Неймовірно! — Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи,
«Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра».
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
— Вона таки пам'ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! — сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув: як це радісно робити комусь добро!
ПРИГОДА ДЕСЯТА
Анжеліка.
Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.
— Що таке? — питаю. — У тебе якісь негаразди?
— Та! — махнув він рукою. — Не питай!
— Не лякай мене, — кажу. — Якась біда?
— Нема в мене вже чарівних окулярів! — зітхнув він.
— Як?!
— На дні Чорного моря вони... Анжеліка викинула.
— Яка Анжеліка?!
— Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
— Ну, ти даєш! Такі зв'язки!.. Розказуй швидше!
— Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх — жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят. Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти — преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора «записували пульку» (так це в них називалося). Тільки й чути: «Сім перших!», «Вісім третіх!», «Я віст!», «Я пас!», «Тотус!», «Мізер!», «Ви без двох», «Лізье на гору!» А мені сказали: «Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп'ютера і телевізора!» Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день... Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської... Вродливиця неймовірна!
— Краща за Ритку Скрипаль?
— Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею — служниця, попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з мохнатими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: «Привіт! От притули до вуха! — і сама притуляє мені мушлю до вуха. — Чуєш?» — «Що?» — розгубився я. «Голоси моря, балда!» — «Ну, шумить, — кажу, — щось тихо». — «Це шум прибою, — Дай сюди!» Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. «О! — каже. — Он медуза крабові щось говорить... А краб невдоволено скрегоче... А морський коник ірже на все море... Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти». — «А звідки ти знаєш, як мене звуть?» — здивувався я. «Бо я русалка! — усміхнулась вона. — А русалки все знають». — «Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?» — «Сказала ж — русалка я!»—«А де ж твій риб'ячий хвіст?»— «А я безхвоста! — знову усміхнулась вона. — Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!» — «Ну, добре, — кажу. — Як тебе звуть?» — «Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей». — «Круто!» — «А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!» — «Ти плаваєш добре?»— «У мене розряд!» — «Це погано!» — «Чого?» — «Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею». — «Ну, якщо ти наполягаєш...» — «Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе». — «Гаразд! Хай буде так!» — «Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу...» Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море... Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті... І вона таки знову припливла. «Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?» — «Авжеж! — признався я. — В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі». — «У нас теж нікого цікавого, — сказала вона. — Якісь доходяги!» — «Звідки ти все-таки?» — не втримався, спитав я. «От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?» — «Є!» — «Незвичайна?» — «Навіть більше — неймовірна!» — «Ти диви! — підняла вона брови. — Ти, звичайно, мені не розкажеш...» — «Ні! Пробач, але я зв'язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати». — «Ну, якщо поклялися, — зітхнула вона. — Тоді не треба! А ким ти хочеш стати?» — «Ще точно не
— Ну, давай! Давай розказуй!
— Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга — наче в мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти — медузи, морські коники, кальмари... От пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої страшні зуби... Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб'ячими хвостами. І раптом з'являється Анжеліка — теж з риб'ячим хвостом. І починає співати:
— Сьогодні наш останній день!
А ти, як пень, — анітелень!
Нічого так і не збагнув,
Ким ти, ким ти для мене був!
Я ж так тебе кохала,
Коли тебе пізнала!
Тепер прощаємось навік:
Русалка я — ти чоловік.
Прощай! Прощай! Прощай! Прощай!
Прощай! Мене не забувай!
І я тебе не забуду,
Завжди пам'ятати буду!..
«Дивина! — думаю я. — У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста — новий вид». І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже:
«Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб'ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую». Вона так і сказала — «пристьобую», наче він у неї на ґудзиках... І на цьому я прокинувся.
— Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам'ятав. Чи вже сам написав?
— Нічого я не писав, — почервонів Ромка.
— А їй ти про цей свій сон розказав?
— Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: «Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!» І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою... Що тобі, Їжачку, сказати?.. Такого в моєму житті не було ніколи!
— Я розумію!
— Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.
— Ну, то давай — розказуй швидше!
— Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує... Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з'явилася. Я з прикрістю думав: «Невже це і є її несподіванка?.. А може, з нею щось трапилося... Може, вона захворіла». Уночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені «носа» і глузливо виспівувала: «Ну, як я прикололася?.. Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!» А потім перестала глузувати й сказала: «Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!» Але й завтра вона не припливла... Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.
— А хто любить!
— І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.
— Не знаю. Я б, може, й не став.
— Але мене так заїло! Так заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри... Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося... і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу — неподалік від мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: «О! І ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що — короткозорий?» — «Ні, — кажу. — Не короткозорий». — «Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!» Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче приросли до перенісся й до вух. «Скинь, я тобі сказала!» — владно мовила Анжеліка. «Я не можу!» — признався я. «Так я тобі допоможу!» — вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: «Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!» Вона зареготала: «Чарівні! Ха-ха-ха!» І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: «Що це ти кинула в море, Ганнусю?» Вона махнула рукою: «Ай, тату!» І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було...