Чарiвнi окуляри
Шрифт:
— Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов'язані з ними...
ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА
Козачок Ґулька.
Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:
— От! Знову почнуться уроки, домашні завдання... Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки
У нас з Ромкою нещодавно з'явився спільний ворог. Здоровило дев'ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку — переїхав з Подолу — і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі — руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «шалабанів». Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
— Женіть монету!
І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.
— Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? — здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас — з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно — стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
— У нас з'явився якийсь таємничий, невидимий захисник! — здивовано мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо — з'явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо — іде Алик. А назустріч йому — хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з'явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка всерйоз взявся за Мармизу.
— Хто ж це?! — вигукнув я.
— По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! — мовив Ромка.
— А може, втримаємося? — сказав я. — Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися...
— От ти ж, їй-богу!.. — скривився Ромка.
— А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп'ячий голос:
— О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким.
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
— Ой!.. Х-хто це?! — пробелькотів Ромка.
—
— «Надягайте»!.. У нас всього одна пара, — зітхнув Ромка.
— Нічого!.. В окулярах же два скельця — ліве і праве.
— А оправа ж одна! — сказав я.
— Не хвилюйтесь! Буде дві! — сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать дві пари, кожна з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли... Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
— Хто ж ти такий?! — спитав я.
— Я — Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
— Аякже! — вигукнув Ромка. — У нас дома навіть картина є — Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
— Цьому національному герою українського фольклору пам'ятник на Майдані Незалежності поставили! — докинув я.
— А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? — спитав Ромка.
— Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам з небесної блакиті, а хвіст і грива — з сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
— А чого в тебе таке дивне ім'я?
— Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю...
— Ну, це ми бачили! — усміхнувся Ромка.
— А давно ти по Україні гуляєш? — спитав я.
— Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
— А скільки ж тобі років? — недовірливо спитав Ромка.
— Чотириста дванадцять! — усміхнувся Козачок Ґулька.
— Що-о-о?! — вражено перезирнулися ми з Ромкою.
— Та сказав же — чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
— А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? — спитав я.
— А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
— А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? — спитав я.
— У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, — Синє Потойбіччя, вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.