Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
— То цілковитий псих! — втрутився дідусь Джордж.
— Але дуже багатий, — додала бабуня Джорджина.
— А що він такого зробив? — зацікавився Чарлі.
— Слухай, — сказав дідунь Джо, — я зараз розповім.
— Принц Пондівішна написав містерові Вонці листа, — почав дідунь Джо, — і попросив, щоб той приїхав аж у Індію і побудував йому величезний
— І що, дідуню, містер Вонка це зробив?
— Аякже. І що то був за палац! Там було сто кімнат, і все було зроблене з темного чи світлого шоколаду. Шоколадна цегла, шоколадний цемент, шоколадні вікна, усі стіни й стеля були з шоколаду, а ще килими, картини, ліжка й меблі. А з кранів у ванній лився гарячий шоколад.
Коли все було завершено, містер Вонка сказав принцові Пондівішні:
— Мушу Вас, однак, попередити, що довго все це не простоїть, тому не гайте часу й починайте їсти.
— Дурниці! — закричав принц. — Я не їстиму власного палацу! Не гризтиму сходів і навіть стін не лизатиму! Я в ньому буду жити!
Але містер Вонка мав, зрозуміло, рацію, бо незабаром після цього настав спекотний день, сонце припекло й палац почав поволі танути й розтікатися по землі.
Божевільний принц, який дрімав собі у вітальні, прокинувся й побачив, що пливе у величезному липкому й коричневому озері шоколаду.
Малий Чарлі завмер на краєчку ліжка, не зводячи очей з дідуня. Обличчя його було схвильоване, а очі такі круглі, що аж cвітилися білки.
— Це — правда? — засумнівався він. — Чи ви мене обманюєте?
— Правда! — вигукнули усі четверо стареньких. — Чистісінька правда! Спитай кого хочеш!
— І це ще не вся правда, — додав дідунь Джо, нахилився до Чарлі й зашепотів ледь чутно й таємничо: — Ніхто... звідти... не... виходить!
— Звідки? — перепитав Чарлі.
— І... ніхто... не... заходить... туди!
— Куди?! — вигукнув Чарлі.
— На фабрику «Вонка», а то куди ж!
— Дідуню, ви про що?
— Про працівників, Чарлі.
— Про працівників?
— На всіх фабриках, — пояснив дідунь Джо, — є працівники, які щоранку й щовечора заходять і виходять з воріт... на всіх, окрім фабрики «Вонка»! Чи ти хоч раз бачив хоч однісіньку людину, яка б туди зайшла... або звідти вийшла?
Чарлі обвів поглядом усі чотири старезні обличчя, які на нього дивилися. Були вони приязно всміхнені й водночас цілком серйозні. Не було й знаку, що це жарт чи обман.
— Ну? Що скажеш? — домагався дідунь Джо.
— Я... я навіть не знаю, дідуню, — почав затинатися Чарлі. — Коли я проходжу повз фабрику, то ворота завжди замкнені.
— Отож бо! — вигукнув дідунь Джо.
— Але ж там повинні працювати якісь люди...
— Ні, Чарлі, не люди. Принаймні, не звичайні люди.
—
— Ага... Отож бо й воно... Це ще один приклад розуму й умілості містера Віллі Вонки.
— Чарлі, синку, — озвалася з дверей пані Бакет, — пора вже спати. Годі на сьогодні.
— Ой, мамусю, я мушу почути...
— Завтра, синку...
— Справді, — погодився дідунь Джо, — решту розповім завтра.
На другий вечір дідунь Джо повів розповідь далі.
— Розумієш, Чарлі, — сказав він, — ще недавно на фабриці містера Віллі Вонки працювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містер Вонка мусив попросити їх усіх піти додому й більше ніколи не вертатися.
— А чому? — здивувався Чарлі.
— Через шпигунів.
— Яких шпигунів?
— Розумієш, усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містер Вонка виробляє такі чудові цукерки, й почали засилати шпигунів, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Шпигуни влаштовувалися на фабрику «Вонка», прикидаючись звичайними працівниками, і вивідували, як робиться те чи те.
— А тоді верталися на свої фабрики і все розповідали? — запитав Чарлі.
— Атож, — підтвердив дідунь Джо, — бо незабаром фабрика Фікельґрубера почала виробляти морозиво, яке не тануло навіть під пекучим сонцем. Потім фабрика пана Тицьноса випустила жуйку, що не втрачала аромату, скільки її не жуй. А тоді ще й фабрика пана Слаґворта почала виготовляти цукеркові кульки, які можна було роздути до велетенських розмірів, проштрикнути шпилькою і проковтнути. І так далі, і так далі. Містер Віллі Вонка рвав на собі бороду й кричав: «Який жах! Я збанкрутую! Скрізь шпигуни! Я мушу закрити фабрику!»
— Але ж він її не закрив! — вигукнув Чарлі.
— Та ні, закрив. Сказав працівникам, що йому дуже прикро, але всі вони мають вертатися додому. Тоді замкнув головну браму й повісив на неї ланцюга. Отак зненацька величезна шоколадна фабрика містера Вонки завмерла й спорожніла. З димарів перестав іти дим, стих гул машин, і не було відтоді випущено жоднісінької шоколадки чи цукерочки. Ніхто звідти не виходив і ніхто не заходив, та й сам містер Віллі Вонка десь зник.
— Минали місяці, — вів далі дідунь Джо, — а фабрика все була на замку. І всі казали: «Бідний містер Вонка. Він був такий приємний. І які чудові штучки виготовляв. Але тепер йому гаплик. Усе пропало».
А тоді сталося щось дивовижне. Якось рановранці з високих фабричних димарів засоталися тоненькі смужечки білого диму! Мешканці міста зупинялися й дивилися на них. «Що це таке? — гукали вони. — Там хтось розпалив вогонь! Мабуть, містер Вонка знову відкрив фабрику!» Усі помчали до брами, сподіваючись, що вона відчинена навстіж, а містер Вонка знову радо зустрічає своїх працівників.
Та ба!
Величезна залізна брама була замкнена, ланцюг, як і раніше, висів на ній надійно, а самого містера Вонки ніде не було видно.