Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
— Ні, — заперечив Чарлі, — це ж ви за нього заплатили. Робіть усе самі.
Пальці старого страшенно тремтіли, доки він обмацував батончик.
— Немає ніякої надії, — ледь чутно захихотів він. — Ти ж розумієш, що надії немає, правда?
— Так, — озвався Чарлі. — Розумію.
Вони перезирнулися й обидва нервово захихотіли.
— Май на увазі, — додав дідунь Джо, — існує лише манюсінький шанс, що це саме та цукерка, згоден?
— Так, — погодився Чарлі. — Звичайно. Чому не розгортаєте, дідуню?
— На все свій час, хлопчику, на все свій час. Як ти
— З отого. З найдальшого від вас. Відірвіть тільки малесенький клаптик, щоб ми нічого й не бачили.
— Отакий? — запитав старий.
— Ага. А тепер ще трошечки.
— Доривай ти, — сказав дідунь Джо. — Бо я дуже хвилююся.
— Ні, дідуню. Мусите самі.
— Ну що ж. Отак-от. — І він віддер обгортку.
Вони вдвох зазирнули під неї.
Це був солодкий батончик — та й годі.
Зненацька їм стало дуже смішно, і вони вибухли шаленим реготом.
— Що таке?! — скрикнула бабуся Джозефіна, несподівано прокинувшись.
— Нічого, — відповів дідунь Джо. — Спи собі, спи.
За два наступні тижні стало страшенно холодно. Спочатку пішов сніг. Це сталося цілком несподівано якось уранці, коли Чарлі Бакет саме вдягався йти до школи. Він стояв біля вікна й бачив велетенські сніжинки, що поволі сіялися з замерзлого, сталевого кольору, неба.
До вечора снігу насипало довкола хатинки більш як на метр, і пан Бакет мусив розчищати стежку від дверей до вулиці.
Після снігопаду зірвався сильний крижаний вітер, що не вщухав кілька днів. Він проймав аж до кісток! Усе, до чого торкався Чарлі, було ніби з льоду, і щоразу, як він виходив з дверей, вітрище наче ножем різав по щоках.
У саму хатинку крізь щілини попід дверима й навколо вікон проривалися струмені крижаного повітря, й годі було від них сховатися. Четверо стареньких, скоцюрбившись, мовчки лежали в ліжку й намагалися врятуватися від холоду. Давно забулася радість з приводу Золотих квитків. Ніхто в родині не міг ні про що думати, крім двох насущних проблем — як зігрітися і як наїстися.
Чомусь саме в холодну погоду розбурхується апетит. Усі ми тоді починаємо мріяти про паруючу смаженину, про гарячі яблучні пироги та всілякі інші смачні теплі страви. А оскільки всім нам щастить значно більше, ніж ми гадаємо, найчастіше ми отримуємо бажане... чи щось подібне. Але Чарлі Бакет ніколи не отримував бажаного, бо батьки не мали на це грошей, тож що довше лютувала холоднеча, то нестерпніше мучив його вовчий голод. Давно вже він зіщипав обидва батончики — і той, що з дня народження, і той, що купив дідунь Джо — тож тепер нічого не лишалося, як тричі на день їсти водянисті капустяні страви.
А тоді страви стали ще водянистіші.
Причина була в тому, що фабрика зубної пасти, де працював пан Бакет, зненацька збанкрутувала й мусила закритися.
Помалу в хатинці почали голодувати.
А Чарлі Бакет щодня, човгаючи по снігу до школи, мусив проходити повз величезну шоколадну фабрику містера Віллі Вонки. І наближаючись до неї, він щодня задирав угору гостренького носика і втягував у ніздрі цей чудовий солодкий запах рідкого шоколаду. Часом він на кілька хвилин завмирав біля воріт, глибоко вдихаючи повітря, ніби намагався увесь той запах проковтнути.
— Дитина, — сказав дідунь Джо, якогось крижаного ранку вистромляючи з-під ковдри голову, — дитина повинна їсти більше. Не має значення, що буде з нами. Ми вже старі. Ахлопчик росте! Він так не може! Він стає схожий на скелет!
— Що ж тут вдієш? — промимрила нещасна бабуся Джозефіна. — Він відмовляється брати харчі в нас. От і сьогодні зранку мама спробувала непомітно підкласти йому свій шматочок хліба, та він до нього й не торкнувся. Змусив її забрати хліб назад.
— Отака добра дитина, — додав дідусь Джордж. — Він вартий кращого.
Погода й далі була жахлива.
А Чарлі Бакет з кожним днем худнув і худнув. Обличчя його стало страшенно бліде і виснажене. Шкіра так щільно обтисла йому щоки, що з-під неї аж випиналися кістки. Сумнівно було, що він протягне так довго й не захворіє.
Потроху, керуючись тією дивною інтуїцією, що так часто приходить на допомогу дітям у скрутні часи, він почав непомітно міняти свої звички, заощаджуючи сили. Уранці виходив з хати на десять хвилин раніше, щоб до школи не бігти, а йти помалу. На перерві сидів тихенько й нерухомо в класі, тоді як інші діти гасали на подвір’ї, борюкалися в снігу й кидалися сніжками.
Тепер він усе робив повільно й обережно, щоб уникнути виснаження.
А одного дня, коли він ішов зі школи, ховаючи обличчя від крижаного вітру (і помирав з голоду, як ніколи), його погляд зненацька впав на якийсь папірець, що лежав у канаві на снігу. Папірець був зеленуватий і щось йому невиразно нагадував. Чарлі зійшов на узбіччя й нахилився. Папірець був притрушений снігом, але Чарлі відразу його впізнав.
Це була однодоларова банкнота!
Він похапцем роззирнувся.
Може, її хтось щойно загубив?
Та ні, не може бути, бо вона присипана снігом.
Мимо пробігали по тротуару люди, ховаючи підборіддя в коміри шуб, і сніг хрустів у них під ногами. Ніхто ніяких банкнот не шукав; ніхто й не помічав хлопчика, що схилився в рівчаку.
То це буде його долар?
Він може його взяти?
Чарлі обережно видобув папірець з-під снігу. Він був мокрий і брудний, проте цілком нормальний.