Чебрець в молоцi

Сняданко Наталка В.

Вони почали з того, що вивчали асортимент томатних соків та молочних коктейлів із різними сиропами у продуктових свого району. А потім, коли їм набридло проходити щодня одним і тим же маршрутом, придумали розвагу з відвідуванням кінотеатрів, одним із основних моментів якої був ритуал пиття томатного соку перед сеансом і молочного коктейлю після завершення фільму.

І тільки таке старанне виконання усієї програми приносило справжню сатисфакцію. Повернувшись додому, вони задоволено ставили галочки навпроти чергового здобутого ними об’єкту, а наступного дня починали планувати нову екскурсію.

Це достатньо беззмістовне заняття допомагало Лілі й Софійці подолати безкінечність літніх канікул, ліниву нудьгу пообідньої спеки, заздрість до однолітків, які кудись їдуть з батьками,

страх перед наступним днем, не заповненим ніякими обов’язками. Щоразу під кінець року їм обом нестерпно хотілося нарешті відіспатись і не бачити більше обдертих стін шкільного коридору, зафарбованих на висоту людського зросту масляними фарбами ядучих кольорів, хотілося спокою, тиші й нагоди почитати нарешті щось пригодницьке, не включене до шкільної програми. У ці дні було важко повірити, що мине тиждень-два і неквапливий канікулярний ритм видаватиметься ще більш виснажливим, ніж жорстокий розклад шести уроків щоденно. Але тиждень-два минали, і вони все частіше дзвонили одна одній із тим самим питанням:

— Що робиш?

— Нічого. А ти?

— І я.

Тоді назрівала потреба терміново щось вигадати, знайти собі заняття, яке вимагало б якомога більшої кількості вільного часу, але в той же час було б відносно нескладним, адже напружуватись у спекотні липневі дні також не хотілося.

Навіть з дорослої перспективи як Лілі, так і Софійці здавалося, що історія з кінотеатрами може вважатися достойним і небанальним розв’язанням проблеми надлишку вільного часу.

Дарина. Юнацькі спогади

Його везли на каталці вздовж нудних сірих стін лікарняного коридору. За каталкою несли відро, у це відро скрапувала кров з рани у нього на голові. За ним ішли три санітари — один спереду каталки, один — іззаду, і ще один — із відром. Збоку хтось сказав, що його покалічили на будові і що він — зі Львова. Залишилось нез’ясованим, чи він постійно мешкає у Львові й просто приїхав заробити на цій будові, чи, навпаки, мешкає тут, а до Львова їздив на заробітки. Або ж, скажімо, народився у Львові, а тут одружився чи просто залишився жити. Чи, наприклад, у Львові розбагатів і тепер будує тут, на березі моря, дачу. Хоча навряд, тоді його не привезли б до цієї нещасної обласної лікарні, де тепер його кров скрапує у відро з написом «для м/пола». Або привезли б зовсім по-іншому й не залишили б у коридорі, підставивши відро під голову, щоб кров не заливала підлогу.

Хоча до цього моменту, насправді, ще далеко, причому в усіх сенсах, як літературному, бо початок цієї історії зовсім не в цій лікарні і не в цьому кривавому епізоді, до речі, єдиному справді кривавому, — усі решта будуть значно поміркованішими в плані кривавості. Так і в сенсі географічному, бо починати оповідь слід більш як за півтори тисячі кілометрів звідси, у тому самому Львові, звідки приїхав бідолаха, що лежить тепер на каталці в задрипаній феодосійській лікарні, і, судячи з кількості крові, яка вже витекла з рани на його голові, навряд чи повернеться коли-небудь на свою будову, не кажучи вже про ті півтори тисячі кілометрів, що відділяють його від Львова.

Вона завжди трохи соромилася свого імені, як соромилася й захоплення своєї матері всім італійським, починаючи від псевдоіталійського взуття, яке мати купувала на єдиному в їхньому містечку речовому ринку під офіційною назвою «Провесінь» і неофіційною «Пролежінь», — мабуть, через старі розкладачки, які слугували тут прилавками на самих початках діяльності ринку. Тішило її у цьому контексті тільки те, що мати не здогадалася свого часу назвати її якоюсь Джулією, Франческою чи Лаурою. Трохи соромилася вона і платівок Альбано та Роміни Пауер, які завжди, скільки вона себе пам’ятала, займали центральне місце на книжкових поличках маминого помешкання, любовно протиралися від пилюки щосуботи й ритуально прослуховувалися в дні найбільших сімейних урочистостей кілька разів на рік. Старенький програвач конструкції ранніх 80-х досі ритмічно похрипує в такт. Він уже не такий гарний, як його попередниця-радіола з масивними білими клавішами для перемикання радіохвиль

і назвами міст навпроти цифр відповідної частоти, і ще далекий від стандартів гай-фай, але й він, як і безліч інших предметів та ритуалів асоціюється у Дарини не стільки з музикою, скільки із відчуттям безкінечного міщанського ретро її дитинства. З його вечірніми телепереглядами виступів фіналістів конкурсу «Сан-Ремо» і змагань фігуристів, із фотографіями Софі Лорен із вицвілих кіножурналів, розкладеними в сімейному альбомі поміж дитячими світлинами Дарини. Із міфом її народження — нібито від італійського оперного тенора, який приїздив із гастролями до Львова, в якого закохалась і від якого завагітніла її мати і якому вона ніколи нічого не сказала про факт народження Дарини й прізвище якого ніколи й нікому не називала. Її, зрештою, ніхто ніколи й не питав, бо ця таємниця була відома всім, надто схожою була Дарина на автомеханіка львівського дріжджового заводу Семена. Та й не гастролювала італійська опера у Золочеві в ті часи, як не гастролює і тепер з причин цілком очевидних.

Мати Дарини була закохана в усе італійське, точніше, в усе, що вважала італійським, адже сама вона в Італії ніколи не була й усі свої знання черпала виключно з програм кабельного телебачення відтоді, як це телебачення з’явилося. Раніше ж джерелом її знань була видана ще в 50-ті книга якогось московського автора під назвою «Италия, душа моя», з якої можна було значно більше довідатися про самого автора, ніж про описувану ним країну. Але це не заважало матері Дарини, хоча з часу появи кабельного вона значно рідше перечитувала цю свою улюблену книгу, зате старанно оглядала єдиний телеканал, що транслювався італійською. Італійської вона не знала, стверджувала, що це і не потрібно, адже ця мова така гарна, що її можна слухати просто так, як музику, не вникаючи у зміст. Вона вирізала з усіх жіночих журналів рецепти італійської кухні й хоча її равіолі підозріло нагадували пельмені, лазанья з макаронів місцевого виробництва склеювалась у липкий важкостравний згусток, проковтнути який не допомагала навіть велика кількість кетчупу, а піца з дріжджового тіста виростала майже до розмірів хлібини, мати Дарини свято вірила, що усе це і є справжня італійська кухня, більше того, що ця кухня — найсмачніша у світі. Вона дбайливо зберігала пляшку з-під «К’янті», привезену кимсь зі знайомих із заробітків, і наливала туди своє домашнє вино з порічок, стверджуючи, що на смак воно майже нічим не відрізняється.

Коли почалися масові виїзди на заробітки до Італії, мати Дарини була чи не єдиною у своєму містечку, хто не лише не прагнув виїхати (у її віці для заробітків за кордоном уже було запізно), — вона заангажовано відмовляла всіх бажаючих їхати до країни своєї мрії. Мабуть, боялася, що люди будуть розчаровані і, повернувшись, оповідатимуть їй історії, що зможуть зруйнувати образ вимріяної за багато років Італії, яка була предметом її гордості, чимось, що надавало змісту безпросвітній щоденній рутині.

Коли вони вирішили, що поїдуть до Криму втрьох, на машині, Дарина спершу наполягала, щоб усі вони переночували в Золочеві, у її матері, а вранці вирушили далі. І таким чином заощадили години дві, що далеко не дрібничка у маршруті на півтори тисячі кілометрів, коли їхати доведеться старенькою «Нивою» з одним не дуже досвідченим і одним зовсім недосвідченим водієм. Але хлопцям чомусь не подобалася ця ідея, і вони виїхали звечора зі Львова, де мешкали всі троє. Вирішили їхати всю ніч і до вечора наступного дня дістатися до місця поблизу Феодосії, де збиралися поставити намет.

Дарині це видавалося хлоп’яцтвом, але вона нічого не сказала. Уся ця ідея відпустки втрьох взагалі не надто їй подобалася: мати постійно поряд двох найкращих друзів дитинства, так по-дурному закоханих у неї і постійно готових зірватися й посваритися через те, що вона ніяк не обере між ними двома, — це був не найбільш удалий проект у її житті. Але через це відмовлятися від поїздки до моря також не хотілося. Вона вирішила ризикнути і тепер постійно настроювала себе на терплячість. Тому не наполягала на своєму, щоб не порушувати з самого початку крихку гармонію їхніх стосунків.