Чебрець в молоцi
Шрифт:
Але не це було важливим у тій історії. Після неї Ліля вперше по-справжньому згадала про Миколу Івановича і про те, що її мама була першою жінкою в його житті. Вона ніколи б не наважилася запитати Дарину, чи для неї цей досвід теж став настільки ж вирішальним, як для самої Лілі, чи часто в її житті траплялися цнотливі чоловіки і чи правда, що тепер вона кожного наступного свого коханця мимоволі порівнюватиме, але не з Шурою, який досконало знає ціни на базарі й мріє розбагатіти за будь-яку ціну, а з першим досвідом несподіваності у сексі. Цей обмін ролями, коли вона купувала йому кольорові футболки в секонд-генді, він міряв їх просто на вулиці, а вона відчувала, як волого стає їй всередині, як хтось прикладає до живота гарячу грілку й примушує часто й важко дихати при погляді на його треновані м’язи й досконалі обриси легкоатлетичного торсу (Шура професійно займався цим видом спорту і навіть встиг продемонструвати їй одне зі своїх сорокап’ятихвилинних тренувань), він залишав її в кімнаті гортати спортивні журнали, а сам готував на кухні романтичну вечерю і навіть тарілки з серветками розташовував сам згідно з порадами в жіночих
Їй ще довго снився якийсь дивний настрій, бо головним у цьому сні було не те, що відбувалося, а саме настрій, сповільнене відчуття ранкового міста, брудної вулиці поблизу містечкового вокзалу, по якій сонно повзе трамвай о шостій ранку, а з трамваю вискакує Шура, точніше, навіть не Шура, а хтось із його вустами, віями й торсом, — все інше її не цікавить у цьому сні: вони ідуть разом, взявшись за руки, і це страшенно еротично. Такої сцени у її житті насправді ніколи не траплялося, вона жодного разу не бувала так рано поблизу вокзалу ні того містечка, ні будь-якого іншого, і Шура ніколи не зустрічав її з поїзда, її взагалі ніхто ніколи не зустрічав так рано на вокзалі, вона ненавиділа приїжджати кудись уранці й намагалася обирати пізніші сполучення. Але справа була не в цьому, а саме у настрої і в тому, що їй вдалося збагнути, точніше, інтуїтивно відчути якусь дуже важливу в сексі річ. Відтоді її значно менше почало цікавити, які книги читає і яку музику слухає її потенційний партнер, те, як він одягається і чи вважають його привабливим, відтоді найбільше в чоловіках її цікавила наявність певного імпульсу, описати який вона б не змогла, але дуже добре визначала цю наявність якоюсь спеціальною точкою, розміщеною десь під шкірою на правій ключиці. І якщо шкіра в цьому місті починала свербіти й напружувалась, це означало, що чоловіком варто зацікавитися, навіть якщо з ним немає про що поговорити. І навпаки, якщо такого імпульсу не було, то з чоловіком сміливо можна було обмежуватися самими лише розмовами. Якими б цікавими вони не були. З часом вона навчилася ділити чоловіків на ці дві основні категорії і дуже рідко помилялася. Прикро було тільки те, що наразі їй не довелося зіткнутись із наявністю третьої, точніше, третьої позитивної категорії, бо чоловіків, з якими не було про що поговорити і на яких одночасно не реагувала її права ключиця, не бракувало, бракувало тих, з якими цікаво було б як у ліжку, так і поза ним.
Ліля не могла б пояснити, чому вона не наважується запитати про все це у матері, бо стосунки їхні дозволяли таку відвертість. Можливо, її лякала перспектива почути від Дарини підтвердження своєї гіпотези, яка свідчила б тільки про те, що не існує інших стосунків, окрім компромісів, і тому щоразу доводиться або погоджуватися на той чи інший компроміс, або перетворювати своє життя на безкінечний пошук, який, зрештою, теж складатиметься з суцільних компромісів, з віком щораз більших. Можливо, їй було б занадто складно висловити все те, що вона більше відчувала, аніж усвідомлювала, бо вона достатньо рано збагнула, що у сексі розмірковування тільки заважають: чим менше усвідомлюєш, тим більше отримуєш задоволення. Але зовсім позбутися цих розмірковувань їй так і не вдавалося.
Чомусь Ліля була переконана, що місце Миколи Івановича в колекції маминих чоловіків було особливим. Вона пригадувала, що протягом двох років їхнього роману в них удома панувала якась особлива атмосфера, мама почала стежити за собою з особливою ретельністю (Микола Іванович був молодшим від мами на два роки), але й без косметичних салонів, шейпінгу та масажу Дарина виглядала якось по-іншому. Вона не просто помолодшала, як це часто трапляється під час бурхливих романів, — вона ніби виструнчилася якось зсередини, кинула курити, майже не пила кави, Ліля жодного разу не бачила її у традиційному подертому халаті, який раніше з’являвся з шафи щоразу, коли в мами починалися місячні, і означав, що вона не хоче нікого бачити й цілий вихідний день проведе на дивані з книжкою, горнятком і цигаркою, а Ліля змушена буде підходити до телефону й пояснювати всім, що мами немає.
Вони навіть зробили ремонт у своїй тісній двокімнатній квартирі з прохідною кімнатою, у якій була вітальня й одночасно спальня Лілі. Тобто вітальня там була номінально, бо гості все одно сиділи переважно на кухні. У цей період Дарина з особливою старанністю добирала не лише свій гардероб, а і меню, ніколи раніше, як і ніколи після цього вона стільки часу не проводила на кухні й на закупах. Тим більше враховуючи, що Микола Іванович у більшості випадків не здатен був цього оцінити. Кожну мамину сукню він оглядав із однаковим захопленням, яке залишалось таким самим щирим і тоді, коли він бачив цю сукню вп’яте чи вдванадцяте, адже він щоразу дивувався, ніби вперше. Те саме стосувалося страв, які йому смакували, але він не здатен був пригадати, що схожий салат їв тиждень тому, тільки замість квашених огірків там були свіжі. «Справді? — щиро дивувався він. — Не може бути. Я вперше їм таку смакоту». І ця його абсолютна щирість не давала можливості ображатися на нього. Дитячість його поведінки зовсім не нагадувала інфантильність інших чоловіків, йому це все якось пасувало, і відчувалося, що це не від розбещеності чи ліні, а просто тому, що іншим він бути не може, і треба сприймати його таким. І мама не ображалася, покірно сприймала його таким, і їй це навіть подобалося, і не мало нічого спільного з жалем чи материнськими інстинктами. Тут був задіяний той самий імпульс, який, як здавалося Лілі, в цьому випадку
Микола Іванович реагував на все дуже повільно, розважливо формулював думку, замислюючись над кожним словом так, ніби це був інгредієнт якоїсь хімічної сполуки, і, якщо його випадково переплутати, сполука може вибухнути. Ця його неквапливість контрастувала з динамічною манерою поведінки Дарини, яка була надзвичайно емоційною, енергійно сипала словами й часто, захоплена багатством асоціацій і бажанням якомога швидше висловити думку, плутала слова, окреслення, географічні координати, історичні факти. Їхні діалоги часом виглядали, як генеральні репетиції якоїсь театральної вистави у стилі абсурду. Микола Іванович терпляче застигав із піднятою рукою і трохи відкритим ротом, чекаючи, аж зупиниться водоспад Дарининих слововивержень, а потім із незворушним спокоєм довершував думку. Дарина часто перебивала його, не маючи терпцю дослухати, переконана, ніби давно збагнула, про що йому йдеться, вступала в суперечку, а потім з’ясовувалося, що зрозуміла вона неправильно, і Микола Іванович мав на увазі щось зовсім інше, тож сперечатися не було приводу. Але ці невеличкі непорозуміння не заважали цілковитій ідилії їхніх стосунків. Його повільність і докладність чудово доповнювалися Дарининою емоційністю та невтомним ентузіазмом, кожен із них захоплювався рисами іншого, не властивими йому самому, і це давало нові й нові поштовхи до взаємності.
У стосунках із Миколою Івановичем Дарина вперше відкрила в собі ощадливість і вміння раціонально витрачати гроші. Усі попередні й наступні коханці щедро засипали Дарину подарунками, і вона приймала все це з байдужою звичністю, сприймаючи як стандартний елемент залицянь. Стосунки з Миколою Івановичем відразу вкладалися на раціональних засадах сімейного побуту. Вони рідко ходили до ресторанів, переважно вечеряли вдома, не скликали галасливих компаній і неохоче самі приймали запрошення. Але не через ощадливість, а через непотрібність усього зовнішнього. Їм було занадто добре разом, цілком вистачало присутності одне одного й спілкування, а додаткові розваги й чужі люди тільки відволікали й заважали розмовляти. Риси їхніх характерів, дуже різні, доповнювали одна одну як виступи й западини, як деталі конструктора «лего», які легко й невимушено чіплялися одна за одну.
Можливо, загадкова смерть Миколи Івановича пояснювалася саме тим, що це був мамин шанс на те, чого в принципі не буває, і, оскільки цього не буває, воно мало рано чи пізно завершитись і повернутися до звиклої послідовності більших чи менших компромісів.
Вчителька математики
Її звали Олена Архипівна, і за всі сім років Ліля не бачила її в іншому вбранні. У неї було чотири спідниці — дві на холодні пори року і дві на літо, дві блузки на ґудзиках і два сірих светри. Літні спідниці були чорними, блузки — білими, весь зимовий одяг — сірий, светри — з вив’язаними машинною в’язкою «косичками». Її стрижка, що скидалася на зроблену власноруч при недостатньому освітленні, була короткою і стирчала в усі боки; коли вона нахилялася над Лілиною партою, від неї ішов ледь чутний запах господарського мила і лупи, яка сипалася з її плечей просто в Лілин зошит у клітинку.
Олена Архипівна мала власну методику навчання. Вона вважала, що на п’ятірку математику не може знати ніхто, навіть автор підручника, на четвірку витягує хіба вона сама, а найстараннішим відмінникам можна було б поставити у кращому разі заохочувальну трієчку. Тому вона ніколи не опускалася до того, аби опитувати кількох учнів за урок. Вона питала завжди одних і тих самих, у кожному класі обираючи собі жертв — по одній на ряд, і ця жертва ставала відповідальною за цілий ряд. Якщо була добре приготована, весь ряд отримував хороші оцінки (четвірки й п’ятірки Олена Архипівна виставляла в журнал і щоденники, але невтомно повторювала, що це лише умовність, бо насправді більше трійки нікому ставити не вартувало б). Ліля була однією з трьох жертв у своєму класі, тому звикла кожен третій урок математики проводити біля дошки. Після того як Олена Архипівна перевіряла домашні завдання й засвоєння попереднього уроку, вона пояснювала нову тему, але жертва, яку опитували, не мала права сісти на своє місце, а залишалася біля дошки записувати все, що потрібно буде для унаочнення нової теми. Сама ж Олена Архипівна при цьому ходила поміж рядами, поширюючи запах господарського мила й лупи.
Олена Архипівна завжди дуже ретельно перевіряла учнівські зошити, попри те що платили за це лише кілька копійок. Про те, скільки саме це було копійок, діти не раз чули від різних учителів під час роздавання перевірених контрольних. Але більшість учителів не виявляли такої ретельності, як Олена Архипівна. Повз неї не могла пройти жодна найдрібніша помилка в домашньому завданні, не кажучи вже про контрольні. Та найбільше вчительку математики чомусь дратувало, якщо хтось не дотримувався виставлених нею вимог щодо ширини полів. Поля повинні були займати не менше й не більше чотирьох клітинок, і «залазити за поля» було категорично заборонено, навіть якщо це загрожувало неоковирним переносом. Щоправда за усі переноси типу: «завда-нь», «ші-сть», «дошк-а» Олена Архипівна також знижувала оцінку, хоча ці помилки й не належали до її компетенції. Але за поля невідповідної ширини вона виставляла відразу двійку за чверть, і, щоб виправити її хоча б на трійку, потрібно було докласти неймовірних зусиль, а переважно такі спроби все одно завершувалися походом батьків нещасної жертви до класної керівнички з цукерками та шампанським, а потім походом класної керівнички до Олени Архипівни з проханням не псувати звітність. І навіть це далеко не завжди приносило бажані результати, адже виправляти двійку за чверть потрібно було буквально — акуратно підтираючи бритвочкою «Нева» клітинку в класному журналі, а робота це була клопітка, і мало кому вдавалося виконати її непомітно.