Чеслав. В темряві сонця
Шрифт:
Коли мати Голуби вмерла, Велимир пожалів дівчинку і взяв до себе в дім.
Тепер вона із сухореброї, нікудишньої сироти, якою була в дитинстві, перетворилася на розквітлу ніжним першим цвітом дівчину. Спокійна та слухняна Голуба дивилася на довколишній світ уважними, незвичними для цих місць карими очима – материнський спадок. Сплетена з червоно-білих ниток смужка, що перехоплювала чисте, ледь засмагле чоло й занадто темне як для місцевих жінок волосся, теж були нагадуванням про матір, що потрапила сюди з далеких місць. Тиха
Переступивши поріг, Чеслав підійшов до столу, сів на широку лаву і скинув оком на рідні стіни. Яким би лісовим волоцюгою він не був, а повернення додому завжди наповнювало його якоюсь теплотою й добрим спокоєм. Ці темні, просяклі за багато десятиліть димом вогнища колоди-стіни були для нього пуповиною, що зв’язувала з пращурами, які дали життя нині живому родові.
Ще в дитинстві йому здавалося: якщо гарненько прислухатися, то можна почути голоси всіх, хто колись жив у цьому домі – прадідів, прабабок і… матері, яких він ніколи не знав. Особливо ці голоси лякали й водночас вабили маленького Чеслава вночі, коли все й усі навколо поринали в сон і нічну тишу. Тоді найменший звук, скрип, шерех здавалися йому таємним словом, значення якого він часом намагався розгадати ще довго, аж поки не засинав знесилений.
З відчуттям невід’ємної часточки цього рідного йому світу Чеслав відзначив, що за його нехай і коротку відсутність у будинку нічого не змінилося. Навіть вірний служка духа й господаря їхнього житла Домовика, павук, що нерухомо завис на своїй павутині на одній із бантин, і той був йому звичним і майже рідним домочадцем. І поготів, їхньому дому він служив справно, старанно винищуючи настирливих мух, комарів і всіляку мошкару.
Вправно пораючись біля вогнища, Голуба поставила перед Чеславом миску з кашею й поклала скибку житнього хліба. Юнак жадібно накинувся на їжу.
– А де батько?
– Вони з Ратибором частокіл оглядають. Незабаром уже прийдуть. – Голуба поставила перед ним глечик із квасом і тихо додала: – Велимир сердився дуже, що ти виїхав, нічого не сказавши.
Зненацька павук, який доти, здавалося, байдуже дивився на все, що відбувалося в домі, своїми крихітними очками-намистинками, сіпнувся і, швидко перебираючи лапками, побіг павутиною, доки не зник у темному куті-притулку. Знадвору почулися гамір і чоловічі голоси. Повернулися Велимир із Ратибором.
– Треба якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, – із цими словами Велимир увійшов у дім.
Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках – сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників
За спиною Велимира стояв Ратибор – старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.
Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:
– Ось і наш Чеслав додому приблудився, – потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.
Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.
– Де був, сину? – буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.
– Полював, батьку, – постарався так само спокійно відповісти Чеслав.
Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:
– Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.
– Не добув я нічого нині, – уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.
– Голубо, принеси-но води зі струмка, – раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.
– Так ось же вода, – зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.
– Я сказав: свіжої, зі струмка, – у його голосі тепер зовсім не було м’якості. – А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.
Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.
– Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… – Велимир уважно подивився на сина.
Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.
– Ну, то й що, і таке буває, – продовжував Велимир. – І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?
– Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, – похнюпившись, тихо відказав Чеслав.
– А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?
І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг – батькові відповідати треба.
– Я вже не дитя нерозумне, – спалахнуло обличчя юнака.
Чеслав не хотів брехати батькові, але правду сказати про своє полювання зараз не наважувався. Не час був.
– Отож то. Дитя побив би, повчив уму-розуму та й годі, – від синівської впертості гнів Велимира уже був готовий виплеснутися назовні, але він ще намагався вгамувати його. – Не сам живеш – у родині, у громаді. І я повинен знати, де ти пропадаєш.