Чеслав. В темряві сонця
Шрифт:
Чеслав опустився біля Неждани на коліна й, переломивши хліб, простягнув їй половину.
– Візьми, поїж!
Неждана не рушила з місця.
– Візьми, голодна ж.
Неждана обережно взяла хліб і почала їсти. Чеслав теж відкусив від своєї половини. Потім він приніс води в ковші. Неждана пила жадібно, а втамувавши спрагу, простягнула ківш Чеславові.
– Як тебе звати?
Дівчина мовчала. Чеслав, не дочекавшись відповіді, обережно, боячись злякати, доторкнувся до її обличчя й ніжно провів рукою по щоці. Неждана відвернулася.
– Чого мовчиш?..
Неждана мерзлякувато зіщулилась.
– Не бійся
Чеслав наблизився до неї й спробував обійняти, пригорнути до грудей. Дівчина вся напружилася й, відсунувшись до стіни, зіщулилась. Юнак повільно провів по її тілу рукою й доторкнувся до грудей. Дівчина спробувала відсторонитися від нього, ще більше втиснувшись у кам’яну стіну, але Чеслава це не зупинило. Вперши руки в стіни так, що дівчина опинилася між ними, і позбавивши її тим самим можливості вислизнути, він почав шукати її губи своїми губами, гарячими й вимогливими. Та коли знайшов, відчув, що вуста бранки вперто зімкнуті й не відповідають на його нетерплячий поцілунок. Переборюючи її мовчазний опір, юнак опустив чужинку на шкуру й спробував проникнути їй між ноги. Неждана затято пручалася, а коли зрозуміла, що сили нерівні, заплакала.
Відчувши сльози, Чеслав відпустив її. Знову ці сльози! Чомусь, тільки-но вони з’являлися, він почував, що сила й рішучість полишають його. Він сів біля Неждани, опустивши голову й важко дихаючи. Серце рвалося з грудей… У голові гуло… Думки й почуття плуталися… Він хотів її з усією пристрастю юності, але не так, не силою. А як, він не знав.
– Я привів тебе для себе… – крізь зчеплені зуби видихнув він, а потім майже викрикнув зло, з розпачем, майже не усвідомлюючи й не чуючи, що кричить: – І ти будеш зі мною. Будеш! Чого б мені це не коштувало і як би ти не супротивила! Будеш!..
Юнак різко встав і, не дивлячись на дівчину, пішов геть. Він відчував, що якщо зараз не піде, то зробить щось непоправне й непрощенне для себе, для неї… А він не хотів цього. Міг, але не хотів!
Із печери Чеслав уже не вийшов, а вибіг і, нічого не кажучи, пройшов повз Мару.
– Терпіння, хлопче, терпіння! – почув він її голос за спиною.
«Терпіння, терпіння!» – стукало Чеславові в голові дорогою до городища. Але де його було взяти, коли ти ще тільки починаєш пити з ковша життя і тобі не терпиться так багато чого спробувати?
Розсерджений невдачею, Чеслав повернувся додому. Житло зустріло його пусткою: у хаті нікого не було. Тоді він пішов до сінника й тут помітив Голубу. Дівчина, ставши на коліна, доїла козу. Молоко білими струменями вистрілювало в горщик: чвирк-чвирк, чвирк-чвирк.
Чеслав стрімко підійшов до дівчини й, узявши за плечі, підняв, відірвавши від заняття.
– Ти що? – звела на нього очі Голуба.
Юнак ухопив її за руку й потяг до сінника, а коли вона слабко закомизилася, ухопив на руки й таки відніс туди. Він мовчки й люто взяв її. Голуба покірно знесла й цю повинність…
Коли Велимир помітив, що його старший син Ратибор став заглядатися на дівчат, а за ним на підході був і Чеслав, то вирішив випередити події. «Юнаки в силу входять: голови гарячі, кров вирує. Коли б шкоди не наробили!» На той час і Голуба стала входити в дівочий вік. «Дівка своя, при домі. Нехай уже краще з нею балуються, ніж
Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.
– Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, – накинувся на Чеслава товариш.
– На полюванні був.
– Що?! А мене чого не взяв із собою? – насупився Кудряш.
– Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.
– Так уже й розбіжиться… – у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. – І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..
Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.
– А Зоряна мене замучила, так випитувала, неначе рогатиною до частоколу притисла: «Де Чеслав? Куди подівся? Скажи та розкажи, Кудряшечку!» – передражнив Зоряну Кудряш. – Навіть любчиком назвала!
– Ой, брешеш ти, Кудряше! – похитав головою Чеслав, знаючи любов друга до перебільшення та вигадування казок і небилиць.
– Та щоб мене кикимора поцілувала! – спробував зробити серйозне лице Кудряш.
– Допросишся, поцілує. Ну, а ти що їй?
Обличчям Кудряша розпливлася глумлива посмішка. Не поспішаючи, він ліниво потягнувся, немов зі сну, відтягаючи очікувану відповідь, а потім із серйозною міною видав:
– Сказав, що ти зустрів у лісі русалку, вона тебе зачарувала і ти бігаєш тепер слухати її казки. Так потихеньку сохнеш за нею, нудишся, здичавів, страждаєш… Забава мене ледь дрюком не відходила.
– Дурило! – невесело відгукнувся Чеслав. – Ти краще б про Посвяту подумав. А то осоромишся, дівки точно проходу не дадуть, – задражнять.
– Отакої! Так й осоромлюся?..
Кудряш діловито засукав рукави, поплював на руки, примощуючись поруч із другом, і натягнув тятиву. Потім заплющив одне око, передумав, заплющив друге, прицілився в палицю, встромлену в землю на узліссі, що слугувала мішенню, і відпустив нарешті тятиву.
– Схибив, – Чеслав махнув рукою.
– Так сонце просто в око засвітило! – свято вірячи своєму виправданню, заявив Кудряш.
– Яке сонце?! Тобі, Кудряше, батьки руки погано зладнали!.. – почувся розкотистий регіт.
За розмовою друзі й не помітили, як до них підійшов Борислав – рудоволосий хлопець їхнього віку, що також мав у руках лука.
– Зате тобі реготалку твої справно злагодили, – не залишився в боргу Кудряш.
– Що стараєтеся? Боїтеся на Посвяті знеславитися? – криво посміхнувся, а тоді й відкрито заіржав Борислав. – Бачив, бачив нині, як ти, Чеславе, лісом, як той заєць, стрибав.