Чеслав. В темряві сонця
Шрифт:
«Це коли я від Мари йшов. Треба бути обережнішим», – відзначив подумки Чеслав. А вголос якомога спокійніше відповів:
– Випробування покаже, кому сміятися доведеться… А ти-то чого лісом шатуном тиняєшся?
– Я?.. Та так… Справи були… – спершу було зніяковів, а потім невиразно відповів Борислав.
– Ну й у мене справи, – відрізав Чеслав.
Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:
– У Мари був? Заборону волхва порушував… – і
Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.
– А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, – попередив він Борислава.
А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.
– Це ж хто такий влучний?
Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.
– Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, – їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.
– Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… – стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.
Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.
– Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, – із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.
– Та що ж отут важливого? – намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. – Прицілюйся та стріляй!
– Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! – Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.
– Ой чи?! – зі сміхом перепитала Зоряна.
– А то?! – невдоволенню Кудряша не було меж.
Стріляти йому зовсім перехотілося.
– Не жіноча!.. Не жіноча!.. – Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. – Не жіноча!
– Чеславчику, дай-но свій лук! – задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.
– Ще чого! Не жіночого то розуму справа! – пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.
Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт – річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.
Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.
– А ти, Бориславе?.. Теж не даси? –
Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.
– Тобі, Зоряно, що хочеш… – передав дівчині свій лук Борислав.
Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.
Дівчина пирснула від сміху:
– Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. – а пересміявшись, додала: – А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися – продуєш!..
– Та вже точно!.. – обурився Кудряш.
– Вишаточці теж лук потрібний! – заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.
А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:
– Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?
– Ніколи нині, – не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.
Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.
Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.
– Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, – сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.
Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.
– От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах – дівок подивимося, – продовжив Велимир.
– Батьку!.. – Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.
– Сам вибереш, а я пораджу…
У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.
– Добре, батьку, – помовчавши, видихнув Ратибор.
– От і вирішили, – дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.
Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.
– А твої, Чеславе, як справи? – зупинився на молодшому синові. – Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.
– Намагаюся, – уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.
– Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.
– Дорослішає… – Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.
– Не навроч, Болеславо, – кинув Велимир.
Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.