Чорні дияволи
Шрифт:
— Гляди…
— Курінь був прямо над скелею, — нагадав Нечай. — Давай за мною. Вже близько.
Нечай був певен, що Сеня-Сенечка почне сперечатися, доводити своє. Але той несподівано погодився одразу.
— Добре.
І вони поповзли далі, намагаючись не чіплятися за гілки. Вітер біля землі був слабкий, немічний, він ледь ворушив листя. Тільки в кронах дерев шумів на повну силу.
Затамувавши подих, Нечай прислухався. Йому здалося, ніби попереду дзенькнув дзвіночок. Невже причулося? Дзвіночок дзенькнув знову,
Новий порив вітру приніс солодкий запах гною і овечої шерсті. Сумнівів не могло бути: попереду не курінь, а кошара.
«Хоча б собаки не загавкали», — подумав Нечай,
Працюючи ліктями і коліньми, він одповз назад у виноградне листя. Зустріч з незнайомими вівчарями не віщувала їм добра. Він уявив собі, який переполох серед вівчарів викликала б їхня несподівана поява. Ех, був би з ними хоча б Гришка Троян, який трохи знає по-болгарськи!..
Троян, Троян… Хотілося вірити, що Ігорок і Троян якось виплутаються. Такий хлопець, як Гришка, не міг загинути, не мав права загинути… Нараз він жахнувся, подумавши про те, що сам мало не сплохував. Мав рацію Сеня-Сенечка. Їм треба було одразу податися он у той бік.
Шкляр мовчав. І словом не дорікнув. Він просто поповз назад, і Нечай теж запрацював ліктями, намагаючись не відставати. Запилене гілля шмагало по обличчю, по спині, але він не помічав цього. Подряпини? Синці? Зараз не до них. Швидше б відповзти якомога далі, у темряву.
Земля була тверда, кам'яниста.
Винограднику, здавалося, не буде кінця-краю.
Вони повзли тепер крутим схилом гори, вершина якої зливалася з темним небом. Один раз на горі блимнув вогник і миттю погас. Потім почувся тріск мотора — якийсь мотоцикліст проторохтів дорогою. І знову все стихло.
Тільки тепер, коли шум мотоцикла розтанув удалині, Нечай зрозумів, що десь поблизу схилом гори проходить дорога, що вона петляє, то спускаючись ближче до моря, то знову піднімаючись угору. Ця дорога була мало не за самою огорожею, що виднілася попереду. Добре, що вони інстинктивно трималися осторонь її, не наважуючись наблизитись.
Але потім він побачив, що така ж сама огорожа відділяє цей виноградник від сусіднього. Він майже наткнувся на неї в темряві. Горожу закривало віття колючого чагарника.
— Перескочимо? — тихо спитав Сеня-Сенечка і, не дочекавшись відповіді, додав: — Я перший…
Нечай бачив, як його гнучке тіло майнуло через огорожу. Потім, за хвилину, почувся тихий свист. І тоді Нечай теж підвівся. Перескочивши через огорожу, він упав на землю і затаїв дух. Земля гуділа.
— Семене!..
Уперше він назвав друга просто на ім'я.
— Я тут… — почулося з темряви. Сеня-Сенечка вже встиг відповзти вбік.
Нечай поповз на голос.
— Поглянь-но туди, — сказав Сеня-Сенечка, коли Нечай опинився поруч.
Розсунувши кущі, Нечай побачив сарай, що кидав на землю
Рука потяглася до ножа, що висів на поясі. Не змовляючись, вони відповзли в різні боки, щоб обійти сарай і потім зійтися. Так надійніше.
Спочатку Нечай побачив ліхтар, що висів на високому дуплистому дереві. Це був звичайний гасовий ліхтар, його тихе тепле світло падало на землю, на курінь, на стару посічену колоду, що лежала під повіткою, але сокира в ній не стриміла. Перед входом у курінь лежав потертий кожух.
Було тихо. Тільки тиша ця була якась тривожна. А втім, може, йому це здається? Нечай трохи підвівся на лікті. Старий сторож, либонь, уже стомився чекати гостей і солодко спав у своєму курені. Але сокира… Нечай не спускав з неї очей. Незрозуміло, чому сокира лежить на землі.
Нечай прислухався. І знову тиша здалася йому такою ворожою, що його серце вдарило на сполох.
Проте жоден сторонній звук не порушував тиші. Тільки через деякий час дорогою знову проторохтів мотоцикл, тепер уже, видно, у зворотному напрямі. І знову запала тиша.
А Нечай усе ще ніяк не міг одвести погляду від сокири, що валялася на землі.
Коли до нього підповз Шкляр, Нечай спитав:
— Бачиш?..
Щось трапилося. Це було зрозуміло. Щось непоправне, страшне.
— Все одно, — тихо мовив Сеня-Сенечка. — У нас немає іншого виходу.
Знову правда була на його боці. Діватися нікуди. Вони повинні зазирнути в курінь, може, старий помилився чи забув про сокиру? Із старими буває… Ну, а якщо там засідка, то… Один біс.
— Гаразд, — погодився Нечай.
Він підвівся і побіг під тьмяне світло ліхтаря. А ось і курінь! В обличчя вдарив міцний кислий запах овечої шерсті.
«Де твоєто моміче?..»
Та йому не довелося спитати про це. В курені все було перевернуто догори дном. Там уже хтось побував. І зовсім недавно. Було ясно, що цей хтось забрав із собою господаря.
Поряд з розпоротим матрацом, у якому, видно, щось шукали, валялася обрізана довгаста тиква. З тикви випали дерев'яні ложки (господар, як видно, чекав гостей). Тут же стояв чорний горщик з прохололою квасоляною юшкою, — Нечай визначив це по запаху. Біля входу він знайшов шерстяні панчохи і стоптане взуття, схоже на постоли. Більше нічого в курені не було.
Виглянувши, Нечай покликав Сеню-Сенечку. Треба було порадитись, що робити далі.
Горщик з юшкою ще зберігав тепло вогнища, яке було затоптане. Присок, що лишився на місці вогнища, був м'який, не встиг іще прохолонути. Нечай розгріб його руками і побачив червону вуглинку… Вогнище дотлівало.
— Треба забиратися звідси, — сказав Нечай.
— Я певен, що за куренем ведуться спостереження. Нас, мабуть, проґавили. Але неодмінно помітять. Вони сюди знову навідаються, ось побачиш.