Чорні Журавлі Всесвіту

Михайлов Владимир Дмитриевич

— Що і вами? — гукнув йому Калве.

Раїн, не відриваючи погляду від екрана, замахав рукою. Калве підбіг до нього.

На ледь опуклому екрані — він був, як і всі екрани на супутнику, не кінескопом, а якоїсь іншої конструкції — мигтіли дивні картини. Калве і Раїн затамували подих.

…Це не був щоденник польоту. Раїн розумів, що коли на супутнику і був бортжурнал, сторінки якого тепер виникали перед ними, то вівся він, напевно, якимсь закодованим записом, магнітним або іншим. Але зараз вони бачили їх уже розшифрованими, немовби на цьому невеликому, сантиметрів шістдесят на сорок, екрані їм показували хронікальний фільм.

А може,

це зовсім були й не нотатки з журналу… Машина показувала окремі, розрізнені події, і до того ж у зворотній послідовності, ніби наново пригадуючи їх, заглиблюючись у минуле, щоб краще проаналізувати. В її спогадах — якщо так можна було назвати відтворення на екрані подій, зафіксованих у вигляді найдрібніших електричних зарядів у блоку машинної пам’яті, — траплялися дивні провали, викликані, можливо, якимись пошкодженнями в самій машині. Принаймні на екрані не виходило послідовної розповіді, а мигтіли розрізнені картини, які, буває, бачиш уві сні.

Спершу Калве і Раїн побачили цей самий машинний зал і себе в ньому, потім у залі залишився один Калве, потім Калве і Коробов (так вирішив Раїн, бо хоч постаті були й невиразні, все ж нагадували людей у знайомих скафандрах) відчиняли підряд усі двері.

Після короткої паузи на екрані з’явилось велике зображення червоної планети. Вони одразу впізнали Марс. Згодом промайнуло ще двоє зображень: з поверхні Марса стартували ракети, мов дві краплі води схожі на ту, яка стала тепер їхньою домівкою, а на другій половині екрана звідкілясь із простору напливав на них сплющений сфероїд, оперезаний чересом зльотних естакад. Калве і Раїн впізнали в ньому Деймос і перезирнулись: знято збоку?

Зображення з Марсом поблідло, затремтіло і, розпливаючись, зникло, а куля Деймоса, що насувалася, зайняла увесь екран. В одному й тому ж місці його поверхні зрідка спалахували сліпучі вогняні струмені…

— Ви розумієте, що це значить? — закричав Калве. — Це ж не супутник!

— Зореліт… ми на зорельоті! — швидко відповів Раїн.

Спалахи продовжувались — очевидно, вмикались на деякий час двигуни, гальмуючи зореліт. Потім на екрані замерехтіли зображення внутрішніх приміщень Деймоса, різні його відсіки. Більшість із них була зовсім не знайома космонавтам. Одне з зображень завмерло, затрималось на екрані: великий зал, який увесь, від підлоги до стелі, пронизували дивні стержні, що переливались барвами веселки. Але деякі з них не світилися — від них у всі боки розлітались червоні іскорки…

“Пошкодження, чи що?” — подумав Калве, спостерігаючи, як поступово гасне й решта стержнів. Ось погас і останній: з нього вилетіла зграйка іскор, і стало темно…

Аналізувати все це не було часу. На екрані з’явилася брила, що стрімко летіла з мороку. Важко було визначити її розміри: це міг бути метеорит, міг бути і великий астероїд. На вигляд він був якийсь несправжній, неначе намальований, й одразу ж розплився і погаснув, дав місце новому зображенню. Тепер увесь екран заступила велетенська, як здалося обом, планета з нерівною поверхнею, що хвилювалась, як море. Щось знайоме здалося Калве в обрисах цієї планети, він повернувся до Раїна…

— Юпітер, — коротко кинув той, не відриваючись від екрана.

Зненацька з’явився той же круглий пульт, біля якого вони стояли, і знайомий екран був посеред нього, тільки його оперізувало не троє, а п’ятеро кіл, і вогників було більше, як зразу помітив Калве. Раїн звів брови: раптом на екрані з’явилися знайомі вже три кільця…

Калве обережно відійшов

від екрана: йому не терпілось перевірити, з яким навантаженням працює зараз машина. Він переходив від шафочки до шафочки, в котрих містилися результати велетенської роботи, яка відбувалася в десятках наповнених сірою речовиною ящиків у всіх тридцяти секціях машини. Так, ось тепер вона працювала на всю потужність: скрізь бушували блакитні лінії…

Калве зазирнув до однієї з секцій: сіра маса здалася йому охопленою холодним голубим полум’ям.

Калве повернувся до екрана, від якого ніяк не міг відірватись Раїн.

— Що? — спитав Калве.

— Знову переграє… — чомусь пошепки відповів Раїн.

Він напружено вдивлявся в екран, олівцем наносив якісь крапки на аркушик паперу… А на екрані промайнула водяна гладінь, схвильована вітром, потім рівнина, залита зеленавим світлом. І все зникло. Екран погас.

Калве і Раїн мовчки сиділи ще хвилин із п’ять — на екрані більше нічого не з’являлось.

Раїн через силу перевів подих. У балонах закінчувався кисень. Треба поспішати в ракету,

— А робота? — спитав Калве.

— Доведеться прийти ще раз… І взагалі до дідька дані! Ви можете спробувать пояснити, що це нам показували?

— Я гадаю, — сказав Калве, — що цією ручкою машині задається певний режим роботи, при якому вона може аналізувати події, записані в її пам’яті.

Щоб зручніше й швидше сприймати, машина, що мала колосальну пам’ять (це Калве зрозумів ще раніше), тільки якусь частину цього аналізу перетворювала на видиме зображення. Як це відбувалося, Калве не уявляв, проте відчував, як машина, котрій доводилося часом за допомогою логічних викладок відновлювати події, відомості про які чомусь не були для неї закодовані, іноді не те щоб заплутувалась у розмірковуваннях, а тут же, на екрані, досліджувала різні варіанти й одразу ж відкидала менш ймовірний. Так, потрібно було з’ясувати, чи були кадри про приліт ракет з Марса документальним записом, чи відкинутим варіантом. А метеорит, який промайнув? Що означали згасаючі стержні? Що двигуни зорельота вибули з ладу? Але тоді незрозуміло: від зіткнення з метеоритом чи, може, від перенапруження двигуна під час спроб вирватися із сфери тяжіння Юпітера. В усякому разі, двигуни відмовили, зореліт змушений був залишитись тут…

Раїн слухав пояснення Калве, щось поквапливо занотовував. Йому спало на думку, що справа була навіть не в притяганні Юпітера, а просто в тому, Що під час спостережень здалеку вся маса нашої сонячної системи здавалася невідомим астронавтам, які летіли сюди, скупченою в центральному світилі. Зореліт ішов на такій швидкості, що, коли прилади помітили помилку, виправити її, не допустивши катастрофічного викривлення траєкторії, стало можливим тільки тоді, коли двигуни працюватимуть на повну потужність. І двигуни, які, мабуть, уже добре-таки спрацювались за довгий політ, не витримали — відмовили…

— Але куди вони поділись, господарі цього корабля? — спитав Калве. — Чому залишили таку дивовижну споруду? Це ж справжнє чудо науки й техніки!

Раїн задумливо знизав плечима, потім відповів:

— Виходячи з того, що ми бачили, сталася якась аварія, і вони змушені були залишити цей зореліт і перебратися на борт іншого, рятувального корабля. — Раїн помовчав. — Нічого, з часом в усьому розберемося… А поки що все це таке важливе, що нам треба якнайшвидше передати його на Землю. Ми одні не можемо залишатись охоронцями таких неоціненних даних. Вся надія тепер на Азарова…