Чорні зорі
Шрифт:
Голос у Власова був сонний і благодушний. Очевидно, директор уже збирався лягати.
— Здрастуй, Миколо Миколайовичу! Звідки ти дзвониш?
— Я з заводу, Альберте Борисовичу… — Самойлов запнувся. — Товаришу директор, я вимагаю негайно зупинити завод, точніше — мезонаторний цех.
— Що-о? Ти збожеволів! — сонливість у директоровому голосі як рукою зняло. — В кінці року! Ми ж зірвемо план! Та в чому, власне, справа?
— Справа невідкладна, Альберте Борисовичу. Я прошу вас зараз же приїхати на завод.
— Гаразд! — Власов сердито повісив трубку.
Якій
Отже, їхнє припущення виявилось правильним: сам директор приїхав. А він сидить тут, немов бідний родич, нікому не потрібний. Якін почервонів від образи, згадавши, як чверть години тому йому довелося пояснювати солдатові, хто він такий, чому тут і на кого чекає.
Він поглянув на годинник: ого, уже пів на другу! А що, коли Самойлов застряне там на всю ніч? І таксі не знайдеш, а до міста кілометрів п’ять по снігу…
Через півгодини сталося найобразливіше: Самойлов вийшов і, не помічаючи на лаві Якіна, швидко попрямував до машини. Яків гукнув його дзвінким від обурення голосом. Микола оглянувся і ляснув себе по щоці:
— Ах, чорт! Я ж зовсім забув про тебе! А знаєш…
— Знаю! — голосно перебив його Якін: він вирішив сказати все, що думає про Самойлова. — Давно зрозумів, що ти хочеш відставити мене від цієї справи. Ну, що ж, Якіна всі відпихали! Він зробив свою справу — він може йти, чи не так?
Микола не відразу збагнув, що каже Яків. У голові сталося якесь хворобливе роздвоєння. Там — страшенна небезпека, що ховається в мезонаторах, нова речовина, від якої загинули Голуб і Сердюк. Тут — стоїть Яшко Якін, з яким вони разом училися, разом працювали, разом пішли в зруйновану лабораторію під обстріл смертельної радіації, стоїть і верзе якусь нісенітницю… Нарешті він зрозумів:
— Ділитися захотів, сволото?!
Самойлов дивився на Якова з такою люттю, що той відчув: зараз ударить… І мимоволі втягнув голову в плечі. Ця мить змінила все: Яків відчув себе таким негідником, яким насправді, можливо, й не був. “Що я кажу?!” Він підвів на Миколу очі й винувато пробурмотів:
— Пробач мені, Колю… Я сам не знаю, що верзу, дурень.
Самойлов уже заспокоївся і похмуро глянув на Якіна. “Зараз не час сваритися. Та й я гарний — забув про нього”.
— Гаразд. Сідай у машину, поїдемо в інститут за нашими скафандрами й приладами..
Вони сиділи позаду шофера й мовчали. Потім Микола сухо мовив:
— Перевірили три мезонатори. В усіх виявили антиречовину, вірніше, антиртуть. Малесенькі краплинки на стінках і на згинах камери… Вирішили поки що зупинити завод, вимкнути все, крім вакуум-насосів, і зібрати цю антиртуть. Потім десь випробувати… Тільки ж як її витягти звідти? Вона рідка, розтікається, а кожен міліграм, що залишиться в мезонаторі, — це вибух, сильніший за бомбу…
Якін кивнув. Вони знову замовкли. Яків відчув, що зараз йому допомогла б виправдатись перед Самойловим тільки якась надсмілива вигадка, і почав розмірковувати. Коли вже під’їжджали до Ядерного інституту, Якін несміливо сказав:
— Слухай, Миколо, а це ж дуже просто…
— Що просто? — буркнув Самойлов.
— Зібрати цю антиртуть. Розумієш, треба взяти трубочки з нейтриду, з тієї ж нейтрид-плівки, й охолоджувати їх у рідкому азоті. Вони щонайменше годин десять зберігатимуть температуру мінус сто дев’яносто шість градусів. Адже теплопровідність нейтриду мізерна!
Микола розсміявся:
— Та ти геній, Яшко! — і додав: — Хоч і дурень…
Якін винувато зітхнув:
— Вдача в мене така. Сам не розумію, як це сталося. Взагалі ти даремно тоді мене не вдарив, краще б запам’ятав!
— Нічого… Коли сам кажеш, що даремно, значить, зрозумів. Забудьмо про це. Все.
Яків мовчки відвернувся.
Потужна трьохосна автомашина захисного кольору їхала засніженою хвилястою напівпустелею, то ховаючись поміж валами, то з’являючись на гребенях невисоких барханів. У цьому місці, на межі степу й середньоазіатської пустелі, колись була зона випробування атомних бомб. Випробувань уже давно не провадили, і в зоні перебувала тільки маленька інженерна команда, що підтримувала порядок. Невеликий аеродром з бетонованою злітною доріжкою для реактивних літаків сірів двокілометровою смугою на білому сніговому полі.
Вдалині було видно будиночки служб; позаду них, за кілька кілометрів, містилися старі бліндажі для спостережень над вибухами.
Машина обминула рештки випробувальних будівель: глинобитні стіни були зруйновані вибухом майже до самої основи, уламки саману лежали відкинуті в один бік.
Морозний пронизливий вітер бив у обличчя. Машина ревла, буксуючи в снігу. Нарешті вона пробралася туди, де на розчищеному від снігу майданчику стояв нескладний пристрій: багатотонний маленький циліндрик з нейтриду і намертво з’єднаний з ним електродвигун контролюючої системи. В циліндрику було близько двох десятих грама антиртуті, добутої з мезонаторів. Мотор повинен був вигвинтити з нього герметичну кришку, щоб усередину через невеличкий, неначе проколотий голкою, отвір зайшло повітря і там згоріло у вогні ядерного спалаху.
Микола Самойлов стояв у кузові й стежив, як із величезного барабана швидко змотується і лягає на сніг чорний звивистий кабель.
Коли він летів сюди, залишивши на заводі Якіна й Кованька добувати решту антиртуті, в літаку його охопили сумніви. А що, коли це просто ртуть, а не антиречовина? Ця несподівана думка змусила його почервоніть від сорому: отже тоді зупинка заводу і весь галас виявляться ганебною, злочинною справою. “Адже з нейтриду може відновитись і звичайна ртуть. Негативні мезони, розпавшись, перетворяться на електрони, а відновлені з нейтриду ядра ртуті можуть бути звичайнісінькими ядрами… Чому ми раніше про це не подумали?!”
Він дуже стомився, Микола Самойлов. У цьому величезному білому степу він почував себе маленьким чоловічком, на якого звалили непосильний тягар відповідальності. Біганина на заводі, потім — оці півтора місяці, протягом яких витрачено більше енергії й сил, ніж за півтора року роботи в лабораторії. Він зовсім виснажився: запали щоки, очі, на чолі з’явилися зморшки від постійних роздумів… Самойлов помацав щетину на щоці: “Коли ж я голився?”
Сумніви шарпали, мучили його. “А що, коли це не мінус-речовина? Власне, які у нас були підстави? Ага, небувалий вакуум, блимання… Не дуже переконливі докази для такого величезного відкриття. А чому б вакууму не бути просто так — від доброї герметизації та безперервної роботи насосів? Чому б не бути блиманню від того, що в ці краплинки ртуті (звичайнісінької ртуті!) зрідка потрапляли мезони і викликали світіння атомів? Адже прямого доказу немає. Можливо, в Голуба вийшло одне, а в них — інше? Можливо… Нескінченні “можливо” і нічого певного…”