Чорні зорі
Шрифт:
Скільки ж все-таки рентгенів увібрало його тіло? Скільки ще лишилося жити? Днів зо два? А навіщо йому ці два дні? Щоб розповісти людям, як усе це сталося, як це жахливо… Ну й що з того? Адже він і сам не знає, як усе сталося…
Бездумним поглядом стежив Вебстер за двома зірочками, що рухалися в небі, — червоною й зеленою. Зірочки швидко перебирались із сузір’я в сузір’я, лишаючи за собою м’який рокіт моторів. Ось вони зникли на обрії.
“Значить, це не війна, якщо літаки не маскують вогнів. Десь поблизу повинні бути люди…”
Вебстер важко підвівся. Трохи подумавши, почав скидати з себе лахміття — нехай хоч на кілька годин продовжиться його життя. “Все
Вебстер повільно почвалав, похитуючись, уперед, геть від клятого сяйва нью-хенфордських руїн. На землі лишилися світлі плями Вебстерового одягу.
Грехем Кейв уже не радий був, що почав міркувати про речі, від яких ставало моторошно. Кілька разів пробував він пригадувати останні кінобойовики, які бачив у солдатському клубі, смішні анекдоти. Але досить було глянути на зелену заграву, що погойдувалася на обрії, як думки його плутались і знову линули до невідомого й страшного. “Що за чортовиння! Хіба піти до напарника зліва та покурити, розважитись?” Кейв озирнувся навколо.
Прямо на нього йшла довготелеса худюща постать. Вона здалася Грехему велетенською. Постать випромінювала слабке синьо-зелене світло; було видно контури голих рук, повільно крокуючих ніг, бліду голову з купою волосся, що
тремтіло й переливалося неприродними барвами. Постать безшумно, ніби пливучи в повітрі, наближалася до нього. Серце Кейва забилося і впало кудись у глибину; на якусь мить перехопило подих.
— А-аа-ааа-ааа! А-а-а-а-а! — істерично закричав, заволав він, тремтячими руками натиснув гашетку і довгою автоматною чергою почав різати синьо-зелений силует уздовж і впоперек.
Привид уже впав на землю, а Грехем все стріляв і стріляв по лежачому, аж доки скінчилась обойма…
ЕЛЕМЕНТ “МІНУС 80”
Поступово, подробиця за подробицею, перед Миколою Самойловим поставала картина катастрофи в сімнадцятій лабораторії. Точніше, це була не картина, а мозаїка з фактів, теоретичних відомостей, лабораторних аналізів і дослідницьких здогадів. Ще дуже багатьох штрихів не вистачало, і щоб схопити головні контури її, доводилося відступати на досить значну віддаль.
За дев’яносто років до подій, про які ми розповідаємо, великий російський хімік Д. І. Менделєєв, як відомо, відкрив загальний закон природи, що звів усі елементи в єдину періодичну систему. Менделєєв був хіміком, він не вірив у можливість взаємоперетворення речовин, називав це “алхімією”. Свою таблицю він призначав лише для зручного пояснення і завбачення властивостей різних речовин. Найглибший зміст цих періодів було розгадано пізніше, після того, як відкрили радіоактивність і штучно одержали нові елементи.
Через тридцять років після менделєєвського відкриття урядовець Швейцарського бюро патентів, молодий і ще нікому не відомий інженер-фізик Альберт Ейнштейн у статті, надрукованій у журналі “Аннали фізики”, вперше висловив міркування, що в речовині прихована величезна енергія, пропорційна масі цієї речовини і квадрату швидкості світла.
А ще через три десятки років англійський фізик з французьким іменем Поль Дірак опублікував свою теорію порожнечі простору — вакууму. Один із висновків цієї теорії був такий: крім звичайних складових частинок атомів — протонів, електронів, нейтронів, повинні існувати й античастинки, електрично симетричні їм — антиелектрон (частинка з масою електрона, але заряджена позитивно) та антипротон (частинка з масою протона, але заряджена негативно).
Незабаром після опублікування цієї теорії справді було відкрито антиелектрон, який назвали “позитроном”. Перші фотознімки слідів нової частинки, виявленої в космічних променях, зробив радянський академік Скобельцин.
За кілька років до подій, про які тут розповідається, а саме дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, в одній з лабораторій інституту Лоуренса при Каліфорнійському університеті провадились досліди на гігантському прискорювачі заряджених частинок — беватроні. Потоки надвисоких енергій із швидкістю світла бомбардували невеликий мідний екран; деякі з них віддали свою енергію на утворення нових частинок. Ці частинки проіснували кілька мільярдних доль секунди і залишили на фотоплівці сліди свого шляху й “вибуху” під час сполучення із звичайними частинками. Це була найбільша з часу першого термоядерного вибуху наукова сенсація. Імена співробітників інституту Лоуренса, які провадили досліди, — Сегре, Віганда і Чемберлена, — стали відомі усьому світові.
Так було відкрито антипротон.
Якщо не зважати на різницю в часі, національності, віці й громадянстві людей, які зробили ці відкриття, якщо знехтувати їхнім суб’єктивним тлумаченням винайденого, то можна загалом сказати, що це були етапи однієї й тієї ж наукової справи, яку розпочав Дмитро Іванович Менделєєв, — завоювання для людства Землі всіх існуючих у всесвіті речовин.
Ідея електричної симетрії речовин існувала в зародку вже в періодичному законі Менделєєва. Та й справді, чому таблиця хімічних елементів може бути продовжена тільки в один бік — у бік збільшення порядкового номера? Адже цей номер означає величину позитивного заряду атомного ядра, та й тільки. Чому не припустити, що існує елемент номер “нуль”, який стоїть перед воднем, чи елемент номер “мінус один”, чи “мінус п’ятнадцять”? Фізично це означало б, що ядра таких речовин заряджені негативно.
Негативні ядра, ясна річ, повинні притягувати позитивні антиелектрони скрізь, де тільки ті можуть виникнути, й утворювати стійкі атоми антиводню, аінтигелію, антибору… Дзеркальне відображення менделєєвської таблиці! Перші ж досліди з античастинками встановили можливість виникнення антиатомів і той факт, що вони стійкі у вакуумі. Але, зустрівшись із звичайною речовиною, антиатоми блискавично вибухають, виділяючи повну енергію, що ховається в обох речовинах. Вони розщеплюються при цьому на мезони і гамма-промені.
Отже, було доведено існування антиелектрона (позитрона) і антипротона. Потоки нейтронів, що їх одержують під час розщеплення урану, можна було вважати “елементом номер нуль”. Таким чином, ідея електричної симетрії речовин нібито була доведена.
Але ж це були всього-на-всього частинки… Коли за два роки до подій, про які тут розповідається, вчені СРСР і США, працюючи незалежно одні від одних, одержали осадженням ртуті нуль-речовину — ядерний матеріал надзвичайної густини й міцності, що складається з нейтронів, справа почала уявлятися в іншому світлі