Чорна Брама

Михайлов Віктор Семенович

— Що сталося?

— Кілька фактів, Сергію Володимировичу, змушують насторожитись. Два тижні тому сторожовий корабель «Гроза» в районі Варангер-фіорду, північно-західніше островів Айновських, затримав норвезький мотобот «Сель». По-норвезьки сель, здається, — морський звір. На цій утлій посудині, збудованій у дванадцятому році, тоннажністю в двадцять вісім тонн, стояв мотор з запальною кулею типу «Боліндер». Господар, Альдор Ієнсен, — старий рибалка, голий, як бубон, йому тільника ні за що купити. В море він ходить з двома синами, такими ж худючими й нужденними, як і їхній батько. Тільки за той час, що я тут, пам'ятаю, ми їх уже затримували в наших водах двічі, і в обох випадках рибонагляд відпустив їх. Ловили вони тріску ярусом і на підчеп, великих збитків нашому господарству не завдавали, народ убогий. Словом, розжалобить старий Семукова,

той і відпускає його, навіть без штрафу. Цього разу Ієнсен ловив сіткою морського рачка. У нас цього рачка називають чилімом, якщо не помиляюсь, латинська назва штримс. Мотобот Ієнсена на буксирі привели в порт, оформили акт про затримання. Уповноважений рибонагляду Семуков запитує старого через перекладача, що він збирався робити з цим чилімом, оскільки йому, Семукову, відомо: на норвезькому ринку на цього рачка немає попиту. Ієнсен розповів, що в них на острові Варде, в районі Хассельнесет-фіорду, американський офіцер купив дачу. Старий навіть сказав «борг» — замок. Новий власник замка платить за чилім удвічі дорожче, ніж коштує сьомга в базарні дні на ринках Нурвогена. Семуков не повірив. Все-таки сьомга — цар-риба. Який дурень платитиме за якусь закуску до пива такі скажені гроші? Хіба що казково багата людина. Ієнсен сказав, що новий власник замка — Ротшільд! Семуков не повірив. Ієнсен розійшовся: «Коли б ви, — каже, — побачили мотобот „Беноні“, який належить цьому панові, то зрозуміли б, що це за людина! На всьому узбережжі немає мотобота такого красивого й з таким ходом!» Ця розмова відбувалася в присутності командира СКР «Гроза» капітана третього рангу Дубасова. Рапорт, який мені передали з Коргаєвої Салми, я взяв на олівець. Як тобі відомо, Сергію Володимировичу, останнім часом поблизу нашого кордону оселилось немало «демобілізованих» американських офіцерів. Їм дуже припали до серця північні фіорди Норвегії і сувора природа Заполяр'я.

Раздольний мовчки робив помітки.

— Другий факт, — вів далі Крамаренко. — Ти знаєш, Сергію Володимировичу, про мої дружні стосунки з капітаном далекого плавання Чугуновим. Шість днів тому Чугунов повернувся з закордонною плавання, він ходив по окуневе філе на Варде. Під час перерви між двома шаховими партіями, за склянкою чаю…

— Напевне, з ромом? — засміявся Раздольний.

— Який же капітан далекого плавання не привезе ямайського зілля! — в тон йому відповів Крамаренко. — Так ось. Чугунов розповів цікаву історію. Прийняли вони вантаж у порту Нурвоген. Узяли на борт лоцмана. Одержали «добро» і віддали кінці. Поминули західний вогонь, обмілини Свіне, скелі Тофтешітана, коли з маленького фіорду, кабельтових за п'ять на південь від мису Хассельнесет, виходить мотобот «Беноні». Його обводи, рангоут і надбудови, каже він, дають підстави гадати, що це морехідне суденце. На грот-щоглі «Беноні» радіолокаційні антени. Пофарбований він неначе сторожовий катер. «Беноні» обходить наш рефрижератор з правого борту, йде по лівому. На верхній палубі якийсь тип розглядає наше судно в бінокль, інший з ілюмінатора клацає фотокамерою. Норвезький лоцман виявився людиною гумористичного складу, бачить, що Чугунов зацікавився мотоботом, та й каже: «Збудована ця посудина в Західній Німеччині, приписана до норвезького порту, а хазяїн її — американець. Не зрозумієш, що це таке: водотоннажність сто п'ятдесят тонн, оснастка промислова, каюти — ніби на яхті для прогулянок і хід двадцять вузлів». — «З біноклем — це хазяїн?» — запитує Чугунов. Лоцман охоче відповідає: «Колишній офіцер американського флоту, одержав спадщину, демобілізувався, купив у Хассельнесеті дачу, збудував у фіорді дебаркадер і привів з Кіля мотобот».

— Дуже цікаво, — зауважив Раздольний.

— І, нарешті, третій факт. Одержано сьогодні о восьмій ранку, прошу ознайомитись, — сказав Крамаренко, поклавши на стіл донесення.

Полковник уважно прочитав радіограму, зробив помітки в блокноті і запитав:

— Твої висновки?

— Перш ніж перейти до висновків, я хочу звернути твою увагу ще на одну обставину. Норвезький лоцман сказав Чугунову, що «Беніні» приведений з Кіля. Якщо ти пам'ятаєш, «Ганс Вессель» брав вантаж за фрахтом у Кілі. Чи немає тут взаємозв'язку між «Беноні» та Непринцевим, якого вони мали намір висадити на узбережжі затоки?

— Припустімо…

— Якщо такий зв'язок справді є, то «Беноні» піде в затоку Трегуба.

— Навіщо?

— Для того, щоб втретє спробувати висадити агента. Можливо, того самого Лемо, про якого згадував Непринцев.

—

Що ти пропонуєш? — запитав Раздольний.

— Якщо «Беноні» ввійде в нашу дванадцятимильну смугу, затримати його і вияснити, що йому там треба.

Раздольний взяв трубку телефону і, подзвонивши в буфет, замовив сніданок на двох.

— Я вже снідав, — зауважив Крамаренко.

— А мене ти витяг з дому натщесерце. Вип'єш, Остапе Максимовичу, ще скляночку чаю, — промовив Раздольний і, потягнувшись, пройшовся по кабінету.

Високий, опасистий, він довго ходив з кінця в кінець.

Ввійшла буфетниця і поставила на стіл піднос з чаєм і бутербродами.

— Прошу! — запросив Раздольний полковника і так само мовчки, сівши на підлокітник крісла, випив склянку чаю.

— Не заперечую, факти цікаві і висновки правильні. Цієї осені в районі від Нової Землі до Карського моря намічається військове навчання Північного флоту з участю нових типів суден і застосуванням нових видів зброї. Ми це ні від кого не приховуємо. Щоб створити повну безпеку плавання, ми широко оголосили про це в усіх газетах. Вважаю, що саме посиленим інтересом до військового навчання і пояснюється оте пожвавлення, яке всі ми помічаємо на кордоні. — Раздольний взяв другу склянку чаю. — Тільки припущення твоє, Остапе Максимовичу, вважаю неправильним. — Закінчивши сніданок, він схаменувся. — Здається, я випив і твою склянку чию?

— Я вже снідав, — заспокоїв його Крамаренко.

— Поміркуй сам, Остапе Максимовичу, ми затримуємо «Беноні» в затоці Трегуба. Підстави?

— Захід в наші територіальні води…

— Цей пан Ротшільд, як назвав його Ієнсен, скаже: «Вибачте, збився з курсу». В кращому випадку ми стягнемо з нього штраф, і він покаже нам корму. Риби в наших водах він не ловив, суднова роль у нього в повному порядку, в цьому можеш не сумніватися. Нічого недозволеного на мотоботі не помічено.

— Але ж треба дати переконливу відповідь на запитання, що він робив у наших водах.

— «Нічогісінько. Я заможна людина, колишній моряк і вирішив прогулятися на своєму мотоботі в свіжу погоду».

— На морі шторм, а не свіжа погода. Вісім балів!

— «Люблю полоскотати свої нерви».

— Ну, знаєте…

— Знаю, Остапе Максимовичу, ще й як знаю! Іноді певен — шахрай! Але не спійманий — не злодій. Ще вибачаєшся перед ним — даруйте, мовляв, помилився. Якщо ми затримаємо цього «Беноні», самі ж ускочимо в халепу. Що їм треба в затоці? На це запитання, здається мені, можна дати тільки одну відповідь…

— Яку? — запитав Крамаренко.

— Є в мене припущення, але… Треба доповісти. — 1, знявши телефонну трубку, він набрав номер. — Товариш генерал? Доповідає полковник Раздольний. Прошу прийняти мене і полковника Крамаренка.

ЦЕ, ТОВАРИШІ, СЛУЖБА!

На узбережжі Баренцового моря протягом усього року дмуть мусонні вітри, взимку — з суші, влітку — з моря. Весною вітри мінливі, і, як кажуть помори, південно-східний полуденник часто змінюється опівнічником — північно-східним вітром.

Цього разу з дивною для весни наполегливістю третю добу дув лютий північно-східний вітер.

Сторожовий корабель «Завірюха», пережидаючи шторм, зайшов у губу Залізна і став на якір.

Команда корабля, стомлена триденним виснажливим штормом, зітхнула з полегкістю.

Поливанов спустився в каюту — останню добу він не сходив з містка.

Скинувши обледенілий реглан, капітан повісив його біля грілки, сяк-так стягнув валянці і, не роздягаючись, ліг поверх ковдри. З рамки, що висіла на стіні каюти, дивилася Наталя, дружина. Бачились вони не часто. Наталя викладала англійську мову в Мурманському морехідному училищі. Під час канікул вона приїжджала до нього в Коргаєву Салму, потім вони разом їздили на південь. Минулого року «Завірюха» стояла в ремонтному доку, і Поливанов часто бував дома. Дуже рідко, коли корабель приходив на базу, йому щастило поштовим катером навідатися додому.

Знайомим примруженим поглядом дивилась на нього дружина — Наталя була короткозора, а сфотографувалась без окулярів, — дивилась загадково, трохи глузливо і усміхалась. Такою він побачив її вперше двадцять років тому.

«Незабаром річниця нашого подружнього життя, — подумав Поливанов. — Чи пощастить у цей день побувати дома, чи ні?»

Дев'ятов постукав у каюту і, не почувши відповіді, обережно відчинив двері. Командир спав, але від погляду помічника прокинувся, підвівся з койки і, вже, взуваючи валянці, запитав: