Чотири пори життя
Шрифт:
Тут людно,але холодно.
У полковника похмурий погляд.
Актор ніколи не увійде в роль.
Витязь не вилізе з тигрової шкіри.
Професор не докличеться сюди своєї молодої жони.
Присягатися треба у кольорові вічі.
ВОНА СЮДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕ НІЗАЩО!!! НАВІТЬ, КОЛИ Б ЇЙ ПЛАТИЛИ!
…Сюди— на цвинтар — її принесли.
Тоді, коли прийшов її час.
У той день вона була дев'ятнадцятою у списку місцевої ритуальної служби.
І в неї, як у всіх решти, були чорні мари і чорна домовина. За домовиною йшли
Він останнім — після гробарів — поправив стрічку на вінку із штучними квітами.
Вінків із живими — не було.
1996 рік,
Розтоки на Буковині
Вечір життя. Життя коротке, щоб казати «Ні»…
— ЗДРАСТУЙ. Це я, — без тіні сентименту сказав у трубці чоловічий голос, який завжди змушував мене шукати валеріану.
Зазвичай опісля чергової телефонної розмови, запивши десяток-другий гірких крапель водою, цілком спустошена й розбита, я довго дивилася на телефон, який, здавалося, ще вібрує від недавньої словесної напруги.
З цим чоловіком ми ніколи не сперечалися. І навіть не кокетували. Але завжди наші розмови нагадували кориду. Чоловік у ній виконував дві ролі одночасно: тореадора (з двома червоними полотнищами) і бика. Щоразу мені важко було збагнути, хто з них нападає, а хто захищається, і яка роль у цьому відводилася мені.
Я жаліла тореадора, який змушував лютувати бика, і ненавиділа бика, що навіть через слухавку робив уже й мене тореадором.
Якби я мала більше сили волі, чи, може, впертості, я б також могла здолати в собі опір вічної миротвориці і відпустити на чотири сторони лютість власного бика — невтоленність жаги до цього чоловіка. Але, тільки зачувши у собі хіть до нападу, витягала звідкись біле, капітуляційне, полотнище. І метаморфози з перевтіленням бика у миротворицю продовжувалися.
Втихомирювалася від самого тембру його голосу, доволі часто не вникаючи у зміст казаного. Все одно всі слова довелося б просіювати, як на ситі, потім робити «фіфті-фіфті» і ще раз пропускати крізь решето.
Іноді мені здавалося, що наші словесні бої, врешті-решт, зробили нас сіамськими близнюками, в яких переливалася і пульсувала кров нападника й захисника одночасно, й годі було збагнути, у кому чиєї крові переважало.
Однак я так втомилася на цих виснажливих коридах, що іноді сама себе відчувала полотнищем, яким намагався затулитися чоловік-тореадор від себе ж, чоловіка-бика. Він збуджувався і заспокоювався мною, не надто переймаючись думкою про те, що в цей час почувала я.
Можливо, це хобі всіх чоловіків — у ролі своєрідного прапора тримати жінку, тим самим доводячи собі й оточуючим чоловічу спроможність і прикрашаючи таким знаменом своє існування.
А може, як і кожна жінка, я перебільшувала свою роль у його житті, думаючи, що важу для нього надто багато.
Усе було просто. Ми йшли одне на одного з любов'ю, близькою до люті, і лютували з не меншим азартом, аніж азарт пристрасті. Так, саме так: ми йшли одне наодного, а не одне доодного.
Наша корида тривала близько року. Телефон став чи не головною
— Де ти? — запитала без особливого ентузіазму, будучи готовою почути у відповідь усе, що завгодно, крім правди.
— Десять годин їзди до тебе, — відповів голос у трубці.
Велика спакована валіза ошкірилася з підлоги кольоровою розкритою пащею, як пащею невивергнутого вулкана.
Я зітхнула, очевидно, так голосно, що голос на другому кінці стривожився:
— Ти не сама?
Хм… «Ти — не один», — із дня у день, як папуга, повторює чергову дурницю популярний канал і, мабуть, не помиляється.
— Я не сама. Зі мною на завтра квиток до Варни, — зітхнула я вдруге. — О дев'ятнадцятій двадцять сім поїзд номер вісімнадцять у даль загуркоче…
— …І ми підем, де трави похилі, — сміючись, перебив голос із телефону. — Кажу тобі: десять годин їзди до тебе. Якщо їхати дуже швидко, то вийде дев'ять. Зараз… — я зрозуміла, що він дивиться на годинник, — майже ціла доба до твого поїзда. Вдосвіта я застану тебе ще сонною. Півдоби — наші. Так що розкладай валізу і чекай мене на світанку. У мене дві години будуть вільними.
— Ти сказав півдоби…
— Півдоби — наші, а дві години — вільні.
— Ти зателефонуєш? — перемовчавши, запитала з безнадією в голосі, що могла би зворушити навіть камінь.
— Я подзвоню у двері. Двічі по два дзвінки.
Я мовчала.
— Де ти? — тепер запитав він.
— В десяти годинах від тебе.
— Чекай. Ще сонце не зійде…
— …Як роса очі виїсть, — послала навздогін коротким гудкам чергове зітхання.
…ЯКЩО ЦЕЙ чоловік колись позбавить мене життя, я подякую йому навіть із того світу, що нарешті звільнив від себе, думала я, навіщось і справді викидаючи з валізи щойно складені речі. Літні сукні, сарафани, купальники, косметика, парфуми, прикраси… Розкидане по кімнаті різнокольорове дрантя, яке я добирала з особливою прискіпливістю і ретельністю, тепер викликало хіба що глухе роздратування. Для кого воно призначалося, якщо лише один необов'язковий дзвінок одного баламутного чоловіка змусив тепер ці красиві, дбайливо спаковані витребеньки літати по спустілій квартирі? Посеред шовкового й запашного гармидеру, з квитком у одній руці і туристичною путівкою в іншій — майже ненависно дивилася на червоний телефон, що випинав свої округлі боки з книжкової полиці, неначе сміявся сам із себе, а швидше, з моєї змілілої враз рішучості почати нове життя.
За кілька останніх місяців мої нерви напружилися до краю. Коли б і справді чимось можна було зафіксувати стан нервів, мої би видалися зітлілими і спорохнілими, як довго злежалі у землі речі.
Колись у дитинстві, в селі у бабусі, я стала свідком моторошної сцени. Сільські чоловіки разом із гробарем Гаврилом, копаючи могилу для когось із односельців, не розрахували місця і, натрапивши лопатами на добре збережену труну сімдесятирічної давності, відкрили її. З цікавості. Знаючи, що могилу ніхто давно не доглядає. Від майже мініатюрної жінки з колись дуже дрібними рисами обличчя у домовині лишився просто попіл, форма якого відповідала формам тіла й одежі. Коли Гаврило торкнувся рукою головного убору покійниці, те, що називалося колись хусткою, розсипалося й осіло густим попелом на дні труни.