Чотири пори життя
Шрифт:
І вже багато років Саша виносить інвалідний візок з Оксаною у той же двір, де вона бавить у пісочку їхнього із Сашею внука.
Не знаю чому, але я й справді вголос ніколи не засуджувала Оксану, навіть якийсь час нерідко приходила до неї, коли бачила похилену на підвіконня голову в короні раптово посивілого волосся.
Ми ніколи жодним словом не обмовилися про ту страшну історію, та коли наша сім'я переїжджала на іншу квартиру, Оксана, не дивлячись мені в очі, сказала:
— Ніколи не роби так, як я. Краще скоч із мосту
Тоді я недобре подумала: а нащо ти робила, коли знала, що то зле?
Дотепер я не мала потреби скакати з мосту у воду. Хоча Оксанине застереження засіло так глибоко, що, коли б не смерть мого чоловіка Василя, я, не вагаючись, могла би сказати «на все життя».Тепер я вже не думаю, що саме страхперед можливістю відплати сковував мене впродовж багатьох років — і через те я ніколи не шукала собі пригод із чужими чоловіками.
А можливо, моє дотеперішнє життя було втечею саме від Оксаниного застереження?
Хтозна.
Ніколи не замислювалася над цим.
Сердечні пристрасті якось оминали наше з Василем тривання. Він був (Царство йому Небесне) у міру палкий, у міру стриманий.
Анатомія наших сімейних почуттів — давно і назавжди зрозумілою.
Розмови про щось більш інтимне, ніж діти, ніколи нас не займали.
Нічні фантазії не навідували мене навіть у час відпустки, яку ми з чоловіком проводили нарізно.
Ми завжди знали, чого можна чекати від іншого.
Мені навіть подобалася така розмірена правильність, яка не впливала на серцебиття і різку зміну настрою.
Наші приятелі, зазнаючи повної, як на мене тодішню, і безглуздої амплітуди почуттів, нерідко жартували, що з нас можна писати енциклопедію сімейного життя.
Мені було зручно, а може, навіть добре у нашому прогнозованому добробуті: я не знала шторму крові у жилах.
Лише єдиний раз, коли голова нашого профкому, підписуючи подані мною документи, надто гаряче притиснув мене, боляче перехиливши на стіл, — переді мною за мить секунди блиснула Оксана в інвалідному візочку… Відштовхнутий голова незграбно впав у своє крісло і чомусь голосно, і, як мені здалося, хижо засміявся.
Відтоді я люто не злюбила його, якого, на диво, шанував увесь колектив, а жінки таємно зітхали, перебиваючи оплесками його правдолюбні промови на профспілкових зборах…
ТА-А-А-АК… Я зморилася від свого думання, і хочу спати, спа-ти-и-и. Боже, як добре, що мої кістки і голова почули втому. Я спатиму до ранку, а може, лише до схід сонця. Але нарешті — без брому чи тазепаму.
Мій сон нагадуватиме сон полохливої лані на молоденькому моріжку під старезним буком.
До мене поспішає олень.
Його шкіра пахне гарячою плоттю, у мене пересихають
Це я знаю й без лікаря… сто тринадцять…
Найважче перебути до ранку.
Поки почую тих два по два варварські дзвінки, ще тричі кине в жар
і чотири рази я змерзну,
двічі поміняю нічну сорочку — яскраво-червону на темно-синю.
Закипить і вистигне кава.
У когось на балконі сім разів прокукурікає півень.
Автореверс зледачіє перемотувати плівку із вкрадливим, і від того більш дратівливим, золотим саксофоном.
Хлорована вода з-під душу викличе нудоту.
Перелякає перший різкий дзвін трамваю.
ВДОСВІТА ДЗЕРКАЛО таки підтверджує, що обличчя жінки — це фотографія її минулої ночі. Я ще могла би прикласти до мішків під очима натерту картоплю чи заварку з чаю. Але потім можна не встигнути їх змити. Два по два очікувані дзвінки у двері, ладні звести з ума, бо ніколи не знаєш точно, коли вони тебе дістануть: коли ти витискатимеш з тюбика зубну пасту, розпилюватимеш очищувач повітря, протиратимеш змокрілі пахви, чи коли щогодини мінятимеш білий бюстгальтер на чорний і навпаки.
…Коли в передпокої він бере мене за плечі, я щоразу кажу: «Пам'ятай, що я пам'ятаю про тебе».Він сміється, плеще мене по щоці, тоді голосно цмокає у скроню і мовчки зникає за дверима…
А тепер я дивлюся на годинник, стрілки якого несамовито гасають по циферблату, ніби вони заповзялися саме сьогодні оббігти навколо екватора, — і чую, як у мені мертвіє кожна клітина: годинник показує полудень.
Отже, вчора перейшло у сьогодні, може, уже хилиться до завтра, а я й не помітила.
Коли він каже «поки сонце зійде», це слід розуміти з точністю до навпаки. Але навіть я, така загартована постійним сонцем, що сходить, і ніяк не зійде, не можу подолати свого повільного змертвіння.
Якби знову заснути…
чи тихо знепритомніти від втрати крові, яка витікає з порізаних жил…
чи жбурнути на сходи за вхідні двері надокучливу кішку…
Та кішки у мене немає.
Мої жили цілі-цілісінькі.
На жодну антидепресивну чи седативну пігулку організм не реагує.
І я привидом сную між спальнею і кухнею, раз по раз визираючи у вікно.
Розшторені вікна не заважають сонцю нишпорити по квартирі — і лють, страшна лють на оцю, колишню його, квартиру, на сонце, що припікає, на день, що безсоромно панує довкіл мене, — лють на весь світ охоплює мене з несамовитою силою.
Чоловікам легше. Вони можуть напитися, вдаритися у блуд, набити комусь пику. Та, Господи — Боже мій! Чоловіча лють має дві тисячі виходів. А що залишається для мене?
Валідол?