Чотири пори життя

Матиос Мария Васильевна

Мокра подушка?

Побиті тарілки?

Ну, побила одну. Півпорційну із золотистим обідком. А тепер шукаю перекис водню, щоб залити порізаний палець. Водню, звичайно, нема. І спирту нема.

Добре було б випити вина. Вина немає також. Взагалі в цій квартирі нема нічого, окрім запаху колишнього господаря (господаря квартири чи теперішнього мого господаря?). А те, що є, допомогти не може.

Треба було би щось зїсти. Солена «Галіна Бланка» просить якогось сухарика. Немає навіть сухарів. Після переїзду я ще не встигла розпакувати, як слід, речі.

Ні,

не так. Я не хотілавстигнути. Мені поспішати нікуди. Лише у спальні й на кухні стерильна чистота і порядок. Але ніде нема навіть шматочка хліба. Я планувала сьогодні вранці (чи це вже вчора?) вийти в місто за продуктами на дорогу. Мої плани зруйнував один телефонний дзвінок.

А я чекаю дзвінка у двері.

Немає ніякого.

Є квиток на Варну. Його тепер можна взяти під скло і повісити замість образка над ліжком.

О цій порі софійський поїзд, мабуть, стоїть на румунському кордоні, підвішений над колією, і йому міняють колеса. Варна видніеться у тумані.

А за туманом нічого не видно… хіба що сіль від сліз.

…Увесь день я металася до телефонної трубки: чи не заклинило, не заблокувало, не відключили? Монотонні гудки лише розпалювали лють — і я кидала трубку, як найпідступнішого ворога, вкладаючи у цей кидок усю свою ненависть. Цікаво, коли на світових змаганнях спортсмен кидає ядро, він вкладає у свій кидок свою лють чи любов?

Зиркнувши на циферблат великого настінного годинника, я навіки мовчки попрощалася з Варною. Варна ніде не дінеться. Хіба море змиє сантиметр-другий суші. А гроші, викинуті на вітер, уже не порятують моїх статків, але й не зроблять жебрачкою. І так жебракую біля підніжжя його примх. Хоча, краще була б роздала ті гроші прошакам під церквою. Може, випросили б для мене, нещасної, розуму.

…ЦЕ НЕ ДЕНЬ. Уже глупа ніч, задушлива, із терпким запахом розм'якшеної гуми і смаженої картоплі від сусідського балкона.

У мене немає навіть сирої картоплі. Нічний омлет із трьох яєць змусив згадати про токсикоз під час першої вагітності.

Мене зараз могли б заспокоїти голоси моїх дітей. Але ж вони знають, що я в дорозі на Варну.

Що їм скажу? Що їхня мама остаточно зійшла з ума і не поїхала у відпустку? Що тепер згадує їхнього тата, лише йдучи на цвинтар?

Ні, неправда. Василя я згадую щодня. Тобто щоразу, коли думаю про цього, іншого.

Навіть коли Василь лежав з інсультом і я уже знала, щойого чекає, здається, була твердішою. Тоді я знала: виходу нема. Годинами сиділа біля нього в палаті, дивилася на схудле лице і чула в собі чомусь не відчай і не розпач — лише велику втому і жаль, що так швидко скінчилося наше відносно спокійне життя. А може, не було розпачу через те, що дорослішали діти, і я повинна була їм дати раду? І це було найголовніше.

Чи просто озивалася давня відсутність трепету між нами, а ворушилася лише багатолітня — тепла, але не палка, — звичка до чоловіка?

А може, я тоді жила, вже загальмована заспокійливими ліками? Не знаю.

Але

коли тепер плачу за Василем, то, по правді, більше плачу за своїм спокоєм з ним і за тією ясністю в усьому, яку ми мали впродовж багатьох років.

Хто його знає, за яким принципом Бог парує чоловіка і жінку? Чому одні зазнають шаленств, не відчуваючи щастя, а інші втішаються одноманітним і воно їм дає радості більше? А може, не більше. Звідки я знаю, що дає радість: знання, щобуде з тобою сьогодні, завтра, за тиждень, чи несамовитість від того, що твоє сьогоднішнє і завтрашнє — невідоме, непередбачуване?

Хіба я колись повірила б, що ось ця розпатлана відьма у дзеркалі із запаленими очима і тремтячими руками, наскрізь просякнута кавою і валеріаною, з червоним, скривленим від плачу лицем, — це я, ще донедавна завжди причесана, спокійна, витримана, з вічною іронічною посмішкою у кутиках губ?! І що причина — у чоловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як ворон.

Але ж ти не відмовляєш йому клювати себе?

Ти ж чекаєш, бачиш, як чекаєш його клювання?

Плачеш,

стогнеш,

б'єшся головою у стіну,

б'єш тарілки,

викидаєш через нічний балкон флакони з-під парфумів, дарованих вороном, —

і чекаєш.

Хіба ти могла запідозрити в собі такусебе?!

Колись же ти мала і двадцять, і тридцять років. У тобі і тоді текла кров, а не вода. Але чомусь вона не кипіла. То навіщо це посміховисько тепер?

…ГОСПОДИ, НЕВЖЕусвіті так безлюдно, що жодна жива душа цієї миті не може помилитися телефонним номером, щоб я почула бодай чийсь голос?! Іншим разом тричі на день запитують як не про морг, то про пекарню, але ніхто і ніколи про тебесаму. Чи тобі не самотньо, чи ти жива, чи є вже сьома година?

Година є. Четверта ночі, ба, швидше, ранку.

Це вже коли?

Завтра?

Тобто позавтра?

То він телефонував позавчора, чи коли?!

Не може бути, щоб я втратила відлік часу. Він телефонував увечері, сказав, десять годин їзди.

Опісля я лягла спати.

Потім був день.

Вночі я засмажила омлет (треба його викинути також через балкон) і знов прийшла у спальню.

Якщо довго і тупо дивитися крізь темряву у стелю, волосся може стати дибки. Страшно від тиші і самотності. Начебто місто евакуювали, вивезли за одну ніч, як колись чеченців, у невідомому напрямку, випадково лишивши напризволяще тебе одну…

Ні, нікого нізвідки не евакуйовували. Це я б'юся в гарячці. Бо осьдечки скачуть по сірих стінах коні, літають орли із крилами птеродактів, — і я вже не сама. І собаки гавкають, і півні піють. І я добуваю другу ніч терзань.

Задля чого?!

Лежала б зараз десь на Золотих Пісках, як у раю, думала би про щось приємне, а може, не думала б ні про що — і було б добре.

Ага… добре, де нас нема. А я не хочу, щоб було добре. Хочу, щоб він нарешті дзвінком у двері розпоров могильну тишу.