Чотири пори життя
Шрифт:
я випросталася з них, як з-під низької стелі,
і скинула, як позичену одежу,
і поклала у скриню пам'яті.
Я змила їх у солених озерах сліз і скупалася у свяченій воді самотності, що випалила з мене — як родимі знаки — усе неправдиве й нещире, не залишивши жалю і згадки…
але озера сліз бездонні і невичерпні… навіть тоді, коли я розкрита, як полуденна троянда, біля найлюбішого чоловіка, уста якого не знають нехоті.
Ти лижеш мої сльози, як майський мед, і я чую,
П'єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем.
Ти п'єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна.
— …Боже, якою солодкою є жінка, якої жадаєш… якою солодкою…
Мені здається, що я заходжуся співом.
Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м'яко… і облітає нас двох, як вежу.
…Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву…
і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла,
і солодкі гортані моїй слова твої,
і ліпші меду устам моїм,
бо ти покров мій і щит мій,
і я на слова твої уповаю.
Ти злодій моїх маєтків.
Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу,
впольована, як дика сарна посеред гомінкого лісу…
і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен;
я слухаю — і не чую тебе окремо,
бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною.
Ми один клубок.
Один квітник і одна жаждива пустеля…
і ніхто нам не рівня і не розказ.
Ми сплетені і зцементовані,
пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь…
охоплені вогнем і оточені льодом;
приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров'ю світі…
— Я хочу тебе ще…
…І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати…
чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру -
і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння.
Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму.
Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду,
і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні…
Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму.
П'ю тебе, як церковний «кагор».
І нічого мене тепер не обходить…
бо я хочу бути випита…
Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі.
Я дерево — ударене блискавкою.
Та чую, як у попелі прокидається
І я оживаю.
Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів…
і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця,
і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри;
ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться.
Але світло різке і безжальне…
воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір'ям, яке ширяє у високості,
де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…
це плоть…
чи сором…
чи це не має імені,
але воно чудове і неповторне…
Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…
він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…
і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —
і я ні за чим не жалію…
лише за тим, що так мало вродило квітів.
Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,
і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…
Але ні, ти не олень…
ти орел, ти сокіл…
твій дзьоб гострий і лагідний.
Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля.
— …ти божественна… моє пташеня.
Сонні тумани пливуть над нами,
і я хочу сховатися в тобі…
згортаюся калачиком під боком, кладу твою руку собі на груди і, засинаючи, колишуся попід небесами…
І тулюся до грудей, як дитя до материної спідниці…
Таке не може тривати надто довго ні з власної, ні з чужої волі.
Але хай здійсниться в цю мить одне-одніське чудо…
і обірвуться усі телефони…
і заблокуються кордони і лінії урядового зв'язку,
відміняться міждержавні угоди і протокольні зустрічі…
оніміє діаспора і оглухне вітчизняний міщанин,
бо бачите — лежу в обіймах коханого чоловіка і люблю його несказанно…
і хочу вборонити від світу, ховаючи на своїх грудях, де не в'яне персик бажання і страху.
Боюся за нього, бо вірю в нього…
та повсюдно чатують шакали…
їхні ошкірені пащі проглядаються з-поза його спини навіть тоді, коли він неквапно сходить з трапа літака, а за ним сунуть червонощокі мордовороти охорони.
Розумію, що він не Ганді, та серце холоне щоразу, коли телекамери вихоплюють його обличчя в натовпі…