Чотири пори життя
Шрифт:
Припадаю до твоїх колін — і жаркі дунаї волосся шаліють над ними похвалою і насолодою.
Лежу непорушно, ущерть переповнена жаром, сита тобою, сонна, утішена — мало не зомліла, та радісна, радісна, як земля, яку пошкородили борони, і муркочу щось безтямне і нерозумне, і не соромлюся глупоти і безсилля.
Ти шліфуєш мене різцем свого дзьобика і лезом уст, наче хочеш народити мене знову, чи народитися в мені, чи згинути.
Ти дав мені волю — і вона не має ані межі, ані загати.
Ти переплив води усіх розлук — і
Схлипую з радості біля твоїх колін, як біля підніжжя Евересту, як перед розверзлою безоднею. Жах і торжество переповнюють мене, бездиханну, та вільну, і я злизую язиком своїм сотові меди з твоїх стегон і шиї, з піднебіння і чола…
Ти звів мене з розуму, коханий мій, — і я радію своєму божевіллю, і вдихаю запах шкіри, як запах канадської йони;
і, нічого не розуміючи, розумію, що ось вона — істина;
ось вона — грань блаженства, через яку страчаєш і розум, і волю, і силу,
і хочеш іще й іще,
і не боїшся ні гніву, ні осуду.
Завтра нюхатиму себе, як собака, злизуючи твій запах зі шкіри, і носитиму його — як твоє сім'я в собі, щоб не розхлюпати, лише всотати до краплі, як висохла земля всотує спраглі води раптового дощу.
Вогонь жере мої жили — і спрага спалює уста.
І чую, що темні прірви відкриваються знов перед нами, як двері раю,
і армія ангелів трубить нам осанну —
і ми вкотре летимо, не боронячись, навстріч безконечній і вічній радості,
умираючи від ласки і п'яніючи від вина власного голосу,
та навіть тоді не каємося і не печалимося,
бо ніхто нам не суддя і не Бог, окрім цієї ночі… і цього ранку…
бо цю вогненну ріку ми переходимо убрід — і лиш пече згоріла шкіра,
і шлейф іскор летить навздогін, як весільна шаль,
бо брами всесвіту — навстіж,
бо земля і небо нині торжествують разом із нами, як у час народження сина Божого,
і обкурюють фіміамами і васильками,
і рятівний чад огортає туманом свідомість, і благодатна лінь розливається по тілу.
Ми знову засинаємо, обціловані, мов умиті, одне одним,
і солодкі, бургундські вина течуть у жилах і по губах,
і смола обіймів робить нас неподільними, як сіамських близнюків.
Ми засинаємо — немов умираємо…
Лиш раз по раз натомлені руки блудять у долині чорних троянд чи шукають два соромливі горішки, що загубилися на гостинцеві запашному — аж п'яному;
Я дихаю тобі в груди… ти дихаєш у моє плече — і час тече поза нами,
і світові ворота для нас зачинені,
і ми недоступні нікому, лиш одне одному…
і останньому вдячному цілункові, як золотій печаті на устах…
3
…ЗНАЮ, що треба
Згодом чи завтра настане розлука.
Злиняють поцілунки на тілі, як ранкові звізди.
І заболить десь глибоко за ґратами грудей, бо треба казати «прощай» чи «до зустрічі» і кидатися з головою у вирви буднів. А тут сонно, і лагідно, і добре, як у мами…
— Ти моє нічне пташеня і ранкова пташка… — шепоче у волосся розніжений чоловік і повертається до мене обличчям.
Притомлене сонце встає з його очей — і ми цілуємося ніжно, без пристрасті, лише з безберегою ласкавістю і теплом.
Його пестощі легкі, як літні метелики.
— Ти чудо… — кажу, не чуючи власного голосу. — Ти моє чудо чудесне…
Ми пригортаємося одне до одного, наче шукаємо порятунку, — і хвиля ніжності гойдається між нами.
— …Це тече потік… — знову шепоче у волосся чоловік, обома руками горнучи мене до себе. — Хіба думаєш, як вода б'ється в камінь чи лиже пісок? Хіба аналізуєш його течію чи колір? Ти просто чуєш, що він тече і заглушує всю решту звуків… чуєш його — і знаєш, що він — твоя схованка. Ти знаєш, що ти моя схованка? Знаєш? Я слухаю твоє волосся, і дихання, і пальці. Ти вся говориш. Ти чудова… і чудова твоя мова… і вся ти. Не плач. Не треба.
Знаєш, учора мені було так, що слабодухий поліз би в петлю. І все в мені волало, аби ти озвалася. Я був би плакав у тебе на грудях так, як ти тоді тут, уперше. Мені здавалося, що ще мить — і серце розірветься від болю і несправедливості. Але бачиш, якась сила дає нам компенсацію. Я справді думав пережити цю епоху круків сам, бо не хочу, щоб на тебе упало бодай одне пір'я з їхніх чорних крил.
— Обніми мене ще… отак… і не встидайся сліз…
— …Сонце моє, коли б я міг, я плакав би тепер від радості. Та радість моя велика, і в ній не лишилося сліз, моя пташко. Знаєш, коли ставало геть зле, нестерпно, я відчиняв балкон і вдивлявся у ніч, наче чекав приходу небесної жінки, щоб настала мить дурману, чи забуття, чи безумства — лише ні крихти дійсності. А жінка прийшла — така маленька, така земна і ласкава, що я й незчувся, як стало добре. Хочу і хочу цього добра, мій комарику…
— Вадиме… — перемовчавши і перемучившись, таки зважуюся. — У тебе великі проблеми?!
Він нахиляється наді мною, розгладжує волосся, чоло, губи, тоді встає, бере мене на руки і мовчки кружляє по кімнаті.
Заплющую очі.
Мені соромно.
А він обережно кладе мене в широке крісло, обгортає ліжником, сам сідає на килим, уткнувшись головою в мої коліна. Його шкіра пахуча і прохолодна. Долоня палає у нього на плечі.
Безконечне мовчання тисне тишу — і раптом уривається беззвучним зітханням великого, могутнього чоловіка, що цілує коліна маленької зіщуленої жінки.