Чотири пори життя
Шрифт:
ікла шакалів націлені і з-під модерних краваток близького оточення і недальньої опозиції…
і звідусіль, звідусюди.
Він просив не брати до голови дурного. Та чи я можу, коли не маю віри ні в кого, зовсім ні в кого?
Коли довкіл стільки зради і підсиджувань?
Коли канати стосунків — нетривкі і корисні.
Уявна — і таки не зовсім безправна — булава принадніша за всі разом узяті земні чесноти,
її притягальна сила дужча за силу традицій, здорового глузду та людської честі…
її золотистий
Лягла би під колеса машини, в якій на тебе чатують хижаки.
Росла би підошовною квіткою під твоїми підошвами, коли б тобі було від цього легше.
Та ба… це лише політ жіночих неприборканих емоцій, а насправді я не знаю, як уберегти тебе.
Це бажання вище понад усі конституційні угоди і верховні вердикти.
Чую, як б'ється під рукою утомлене, але радісне серце,
як пахне сильне і пружне тіло,
як рівно і глибоко дихають груди —
і тулюся так близько, начебто хочу врости в душу.
Ми — два айсберги, що оголили потоплені глибини і пролилися золотими дощами млості одне на одного, сходячи ніжністю, як сходять кров'ю, —
безболісно, лише запаморочливо і сонно, на зелено-білих розводах гуцульського ліжника,
на краю чи посередині світу,
у мурашиному огромі людей,
в океані шепотів і пестощів.
Я потопаю у сні чи у забутті, як у вранішніх теплих молоках,
і крізь лінь і утому чую, що руки обгортають мене,
і ми засинаємо миттєво й одночасно,
літаючи понад землею і людьми, як не бувалі в неволі птахи…
…Поволі вибираюся зі сну — як натомлений злодій — тихо, крадькома водячи лиш очима по сутінковій кімнаті.
Боюся зрушити сон чоловіка, що спить, закинувши за голову сплетені руки.
Так сплять упевнені в собі люди. Дивлюся на нього майже побожно і благоговійно, чуючи, як хвиля ніжності вихлюпується з мене.
Обожнюю його, як обожнюю лише свою маму.
Дві великі, та не печальні, сльози котяться мені по обличчі.
Люблю його безмежно, та німо, як найніміша у світі жінка, що не чула людського голосу, лише знає мову губ і пальців.
І я торкаюся його — начебто хочу стати снігом чи цвітом, і засипати ним, і втопити у ньому.
Ніколи не мала таких розкішних пестощів, таких утішних любощів.
Мої пальці і губи не знають утоми коло нього, що притягує магнітом і тримає побіля себе, як верховинська ворожка.
Як жаль, що сама я — не знахарка, і не мольфарка, і не ворожбитка, щоб відмовити і злити зло з нього, щоб вихопити — як украсти — навіки, назовсім, сюди, собі на груди, у розпанахане щире серце,
бо він став правдивою радістю сірих буднів і зрадженого серця.
Він розколов цілий материк криги, що панциром обліплював життя і не давав дихати.
Напевно,
— … я ладна пролежати біля тебе все відведене менівід сьогодні життя…— не соромлячись, шепочу у твоє волосся і крізь своє волосся чую:
— …дорога моя… дорога… я з тобою… з тобою, красна моя жоно… з тобою.
Кладу голову на груди — і колишуся на ньому, як у човні… тихо і безмовно.
І здається, що знову лечу, що виростаю із себе, бо дві руки, міцні і владні після спочинку, знову кладуть мене горілиць, потім далі вертають собі на груди — і несила спинити цей шквал, цю повінь і безум крові…
— …я хочу туди знов…
Ти запалюєш мене, як свічку, і я свічуся вже не вогнем — діамантами і яшмою, агатами і сапфірами. Та скапую лиш воском, розплавленим пахучим воском, з якого можна ліпити усе, що хочеш… а хоч коника, а хоч ружу, а хоч хлібець до хмільного сьогоднішнього вина.
Ти обертаєш мене — живе розп'яття, охоплене полум'ям, — і в мені вибухає сонце,
ні, мільйони небачених сонць…
і гаряча, довго стримувана магма повільно і довго виливається в надра плоті…
та я неспроможна насолоджуватися її трунком, бо майже одночасно ти вибухаєш іще мільярдом сонць у мені — і пекельні сонячні потоки зливаються з моєю магмою, і, з'єднані, злиті в одну, переливаються з тіла в тіло, і розтікаються у таємні щілини і закутки лона…
скалки розбитого сонця валяються біля нас, та немає такої сили, що звеліла би зараз поворухнути бодай мізинцем і вернути їх на сонячну орбіту.
Мій любий, де пасуться тепер твої отари,
де спочивають лебеді і горлиці,
де зимують лисиці і лосі,
де гублять свої корони пави?
Таїна… глибока, як ніч, таїна веде опівнічними стежками двох заблудлих з радості і похмілля,
і регоче з подиву і цікавості,
бо вона не знала, що мова закоханої жінки може бути такою бідною і скупою.
Зате твої жаркі слова стинають мечами — радісними і визвольними. Ось вона, твоя визвольна місія, — не на задвірках Європи, а тут, біля її воріт, на південному полюсі раю.
Ти п'єш мене, як рятівні бальзами, — і я плавлюся між губами, і ловлю повітря, як рибка, яку викинули з води. І ні каяття, ні покаяння, лише сліпуча радість і хміль.
— Доброго ранку, кохана… — смієшся до мене, і радію — начебто взяли мене на сто коней і везуть у снігову чи весільну заметіль, лиш видзвонюють веселі і голосисті дзвінки. І нема спасу від їхнього дзвону, і нема — та й не треба — рятунку.
Ти дим.
Вадим — дим.
Ти стелишся, як пізній і терпкий дим горіхової осені, і заповнюєш мої пори собою, як димом.