Чотири шаблі (збірник)
Шрифт:
З прови видко люк до трюму. За люком – вся попередня сцена. З люка висовується голова у військовому кашкеті – потилицею до прови. Людина вище й вище підноситься з трюму, ніби її звідти підіймає, випихаючи крізь люк, машина. За спиною в людини висить сурма. Людина не похитується і не ворушиться, лише підноситься і підноситься з люка. Вже показалися й босі ноги. Людина переступає край люка (вона вилазила по драбинці) і стає на палубу, обличчям до суду, до шибениці, до смерті. Тримаючись дуже прямо, людина швидко рушає до корми. Кілька швидких кроків – вони такі контрастні із загальним затриманим рухом на палубі. Потім кроки стають повільнішими, ще повільнішими, людина все притишує й притишує ходу, бо вона йде назустріч смерті. Нарешті зупиняється на вільному шматкові палуби перед столом і суддями. Обличчя людини спокійне, але бліде. Це – не герой, котрий може бравувати й вихвалятися, цим керує необхідність, неможливість інакше повернути справу. На голові в нього солдатський кашкет, червона зірка червоноарма, це – той же сурмач,
В офіцера на губах легенька усмішка. Він дивиться на сурмача, потім дивиться на петлю, що похитується над палубою, і витримує довгу паузу. «Це, значить, зробили ви?» – каже він нарешті і робить вигляд, що запалює цигарку. «Вам хочеться, щоб ми вас повісили?» – питає він, удаючи, що пихкає димом. Люди біля борту – офіцери й солдати – однаково зацікавлено слідкують за сценою. «Принесіть стільця», – каже суддя. Хазяїн за момент ставить біля столу табурета. Сурмач, не чекаючи запрошення, сідає. «Як вас звати, милий?» – питає офіцер. «Мене будуть швидко звати шибеником», – каже сурмач зосереджено і серйозно. «А якої ви частини?» – «Я з частини німих», – каже сурмач і посміхається із свого дотепу. По паузі додає: «І глухих також». – «Але – не безсмертних?» – в'їдливо запитує другий суддя. «Проте непереможних!» – в тон йому відповідає сурмач. «Що це за острів?» – питає старший офіцер розгублено. Він не знає, про що йому далі питати. Сурмач знизав плечима, ніби кажучи: «Хіба ж мені відомо?»
Острів за півкілометра від парусника, як зелений привабливий порятунок. Парусник вкривається парусами і починає плисти. Палуба парусника. Сурмач стоїть на палубі з петлею на шиї. Повз нього проходить матрос, котрого він визволив від смерті, несе коротку дошку. «Прошу тебе, друже, причепи ще стільки ж грузу, щоб мені не мучитись», – каже сурмач, не дивлячися на матроса. Той мовчки киває головою. Сурмач дивиться на море, воно хлюпоче поволі дуже, ніби кожна секунда розкладається на безліч секунд і кожна не хоче бути останньою в житті. Очі дивляться на острів, хилитаються там дерева, поволі-поволі мряка заволікає очі, і пливуть повільно уривки різних картин і різних думок. Ось хилитаються повільно трави, поволі, ледве посуваючись, летить птах. Дикі хащі. Крізь них продирається сам сурмач. Він біжить що є сили, але мало посувається наперед. Усі його рухи кажуть за те, що він страшенно хоче втекти, але він ледве-ледве посувається. Одразу на його шляху постає темний вхід до печери. Він запливає до неї. По той бік – прекрасні луки. По луках бродять люди в білому. Нереальність. Мати простягає до сурмача руки – «сину!» Але сурмач біжить далі, сестра простягає руки – «брате!» Сурмач – далі. Батько з розрубаним чолом (колись замучений) простягає руки – «синочку!». Сурмач поминає всі ці свої спогади. Він зустрічає командира: «Негайно на берег! Ми їх усіх втопимо в морі!» Командир осміхається і маше безнадійно рукою. «Кінчай!» – кричить командир і зникає. Сурмач – сам на зеленій траві. Поступово крізь траву з'являються дошки палуби і ноги з острогами, що стоять перед сурмачем. «Кінчай!» – кричить офіцер, махнувши рукою. Груз лежить на дошці над морем. На палубі за дошку тримається солдат – фельдфебельського типу. Загальний вигляд парусника з повними парусами. Кат пускає з рук дошку, груз летить за борт, сурмач, схватившись за петлю рукою в останню хвилину, вилітає аж під рею. Патик упирається в рею, вірьовка рветься, сурмач падає за борт, в море. Упірнає глибоко в воду від високого падіння. Парусник пішов під повним вітром.
Сурмач випливає на поверхню. Він перевертається на спину і знімає з шиї петлю. Починає плисти. Упірнає і знову пливе на поверхні.
Острів
Острів заріс дрімучим лісом. Над морем острів підіймається високо: він лежить на морі, як зелена шапка. Колосальні дерева, як свічки в два обхвати, – буки, соснові ділянки, самшитовий ліс з мохом, що звисає з вітів, як бавовна. Все тихо, скрізь тиша, спека, як у парнику. Звірі сплять серед кущів у холодку. Галявина з кількома дуплянками, щось борсається в траві біля бджіл. Мале ведмежа простягає лапу до вічка, ведмежа манить запах меду. У ведмежати на шиї стрічка. Ведмежа раптом тікає від бджіл і кричить на всю галявину. А може – то тільки здається, що воно кричить, бо навкруги ясний, сонячний, спечний день.
На берег набігає море. Сонце виблискує в хвилях. Морська вода ворушить колоду на піску. Гнила чорна колода. Трохи далі по березі – така ж чорна маса. Піднеслася в повітря рука – це людина. Цікавість робить великий стрибок у напрямку до нахідки – так, це людина, вона біла, як крейда, і плюється морською водою. Молодий хлопець, симпатичний і приємний для очей. На ньому звичайна одежа рибалки чи матроса на дубкові, котрий возить кавуни й зерно на наших морях. На голові – облип її мокрий, поганенький військовий картузик. На ремінчику через плече – невелика мідяна сурма. Очевидно, людина має професію – сурмити. Вона ворушиться на березі, як хробак, бо її з'їдає біль від морської води в шлункові. Затихає і знов корчиться, викликаючи в глядача бажання допомогти їй. Та нікого поблизу немає. Ніхто не допоможе сурмачу. Він раптом підносить руку до голови,
Острів із моря здається дуже великим. Коли трохи наблизитись – він ще більшає й вищає. Сурмач на березі сидить, грає. Перед ним уже стоять, завмерши, четверо бородатих людей. Вони стоять в одну лінію і не рухаються, тримаючи біля ніг берданки. Одяг на них напіввійськовий, є погони і нашивки на рукавах, котрі показують, що служаки ці вже поверхстрочні. Бороди широкі й різноманітні: лопатою, цапом, бакенбардами, але бороди всі солідні й укохані. На головах спеціальні солдатсько-мисливські картузи з кокардами. Погляди суворі й зосереджені. Сурмач не перестає сурмити, бо тоді може статись якась неприємність або ще щось гірше. Сурмач дивиться на тіні людей, тіні простягайся перед ним і не ворушаться. Вираз обличчя у всіх поступово іншає. Була жорстокість мисливців, потім цікавість, зацікавленість грою і чудним, незрозумілим хлопцем, котрого викинуло море. Сурмач грає і не віднімає сурми від уст.
Наче вихор або протяг, забігає до цієї непорушності дівча – воно вийшло вже з дитячого віку, але не стало ще жінкою. Вона вибігла з-за кущів і підбігла до сурмача. Зупинилася. За нею – з-за кущів також – пришкунделяло ведмежа, котрому на острові не пощастило спробувати меду. «Та в нього зовсім немає бороди!» – каже в захопленні дівча. Вона поправляє на собі старомодну-старомодну, довгу-довгу сукню. Поправляє косу і продовжує: «Ти наче з шибениці увірвався!» На шиї у сурмача дійсно видко темну смугу, наче здерто шкіру. З появою дівчини бородачі підійшли ближче. Дівчина – їхній бог і генерал. Те, що дівчина просто подивилася на незнайомого, – наблизило і їх до сурмача. «Тебе повісив цар?» – запитує дівчина. Один із солдатів – старший – спробував перебити її. «А ти хіба, тату, не казав мені, що цар вішає людей?» – звертається до нього дівчина. Ведмежа сідає біля дівчини і прикладає лапу до вуха – ніби слухає. Сурмач підводиться на ноги. «Я упав за борт парусника і ледве не втопився», – каже сурмач і весело оглядає бородачів. «Цар тепер людей не вішає, бо поламалися всі шибениці!» – продовжує сурмач і нахиляється почухати за вухом ведмежа, котре слідом за своєю хазяйкою відчуло довіру до безбородого юнака. «Тепер, певно, людей стріляють?» – цікавиться батько дівчини. «Ще й як стріляють!» – сміється сурмач. «Чи кінчилася вже війна? – питає другий. – Ми вже більше року не маємо звісток». – «Ми не покладемо зброї, доки не винищимо всіх наших ворогів», – урочисто каже сурмач. Ведмежа торкнуло лапою ногу сурмача і, притягши таким чином його увагу, віддало сурмачу честь другою лапою.
Всі засміялися, бородачі погладили свої бороди і мовчки загордилися ведмежам. Дівчина непомітно оглянула сурмача, що нахилився знову до звіра. «Я не офіцер. Але й офіцерам віддаємо ми тепер іншу честь!» – пояснив сурмач ведмежаті.
Сонце коливається в воді моря. Хвилі лізуть на берег і одкочуються назад. Ще хвилі – докочуються до слідів на піску. Але людей вже немає. На стежці біля чудернацького пенька проходить сурмач з дівчиною. Ведмежа – на руках у сурмача. Дівчина трохи попереду. Хлопець – стрункий, сухорлявий, мокрий, босий. «І по містах є красиві жінки?» – питає дівчинка. «Багато жінок і хлопців», – чує вона відповідь. Обоє проходять повз пеньок і зникають за поворотом доріжки. Зараз же з'являються четверо мисливців. Раптом зупиняються і обурено придивляються наперед. «Це та холера, що краде бджіл!» – каже тихо один. «Вдар, Петя», – наказує старший. Бородатий Петя піднімає рушницю і довго цілиться.
Глядачеві мусить зробитися лячно – так довго мисливець наводить зброю. Нарешті – постріл. Ідуть впевнено наперед. Повертають, ідуть. На траві серед кущів сидить сурмач, біля нього дівчина. Мисливці підходять. Сурмач підводить голову і каже: «Ви йому геть-чисто голівку одбили!» Показує на долоні невеличкого птаха. «Хай він не їсть наших бджіл. Це – бджолоїд!» – відповідає стрілець.
Стовбур білого бука. Вирізано шматок кори і защемлено жука-рогача. Він ворушиться. Сурмач стоїть в групі мисливців за двадцять кроків і цілиться в бука. «Попади рогачеві між роги!» – сміється старший. Сурмач вистрілив.
Дівчина побігла до дерева і підбігла до жука перша. Роги були з одного боку, а куля потрафила зовсім з іншого. Дівчина рішуче взяла жука і повернула його так, що слід від кулі прийшовся якраз між рогами. «Попав, попав!» – закричала потім дівчина. Бородачі з повагою подивилися на сурмача. Останній скромно опустив очі. «В золоті погони я стріляв краще», – сказав хлопець. Бородачі подивилися на нього, але нічого не зрозуміли. «Це тепер так називається мішень?» – запитав один. «Така тепер у нас мішень!» – одповів сурмач.