Чуття і чутливість
Шрифт:
Місіс Дженнінгс її гості набридли так мало, що вона невідступно умовляла їх повернутися з нею із Клівленда до Лондона. Елінор була їй дуже вдячна за таку прихильність, але своїх намірів вони не змінили, і коли отримали на них материнську згоду, яку вона дуже охоче дала, то всі питання, пов’язані з їхнім поверненням, виявилися настільки вирішеними, що Маріанна знайшла певне полегшення, склавши розклад часу, якому належало минути, перш ніж вона побачить Бартон.
— Ах, полковнику! Уже й не знаю, що ми з вами робитимемо без наших сестер Дешвуд! — вигукнула місіс Дженнінгс, вітаючись з ним, коли він вперше відвідав її після того, як їхній від’їзд був вирішений. — Адже від Палмерів вони поїдуть прямо додому, хоч як я їх умовляла. Ось і залишається нам з вами зітхати наодинці, коли я повернуся! Господи, ось так і сидітимемо, покинуті всіма, і дивитимемося одне на одного,
Мабуть, місіс Дженнінгс, змальовуючи таку виразну картину їхньої майбутньої нудьги, сподівалася в такий спосіб підштовхнути полковника до зізнання, яке врятувало б його від такої тяжкої долі. Якщо це було так, то у неї невдовзі могла з’явитися впевненість, що своєї мети вона досягла: ледве Елінор відійшла до вікна, щоби зручніше зняти розміри гравюри, яку вона мала намір скопіювати, він негайно рішуче пішов за нею і кілька хвилин про щось серйозно з нею говорив. Місіс Дженнінгс не могла не звернути увагу на те враження, яке його слова справили на Елінор; хоча поважна пані ніколи не принизилася б до того, щоб підслуховувати, і навіть пересіла ближче до Маріанни, яка грала на фортепіано, місіс Дженнінгс не могла не помітити, що колір обличчя Елінор змінився, — вона стала слухати з великим хвилюванням і навіть відклала гравюру. Її надії ще більш зміцнилися, коли музика на мить замовкла і до неї долинули слова полковника, який, мабуть, вибачався за занедбаність свого будинку. Це розвіяло всякі сумніви! Щоправда, її дещо здивувало, навіщо взагалі були потрібні подібні вибачення, але потім вона подумала, що це лише необхідна в таких випадках формальність. Відповідь Елінор заглушила музика, але, судячи з руху її вуст, вона, мабуть, не вважала стан будинку суттєвою перешкодою, і місіс Дженнінгс подумки похвалила її за відвертість. Вони продовжували розмовляти, але більше вона нічого не чула, допоки Маріанна знову не зробила паузу, і тут полковник вимовив спокійним голосом:
— Боюся, це не станеться швидко.
Здивована і обурена таким незвично холодним для закоханого зауваженням, місіс Дженнінгс ледь не вигукнула: «О, Господи! Та що ж вам заважає!» Проте вчасно схаменулася і обмежилася наступним безмовним вигуком: «Так дивно! Він що — чекатиме, доки не постаріє ще більше?»
Втім, це відстрочення неначе не образило і не роздосадувало його прекрасну співбесідницю, бо місіс Дженнінгс абсолютно виразно розчула, коли невдовзі вони відійшли від вікна, як Елінор сказала, причому голосом, сповненим щирого почуття:
— Я завжди вважатиму себе вельми вам зобов’язаною.
Вдячність Елінор привела у захват місіс Дженнінгс, і вона лише не могла зрозуміти, яким чином полковник після таких утішних для нього слів знайшов у собі сили майже негайно відкланятися з щонайповнішою незворушністю, нічого навіть Елінор не відповівши! Хіба ж могла вона подумати, що її приятель виявиться таким байдужим кавалером!
У їхній розмові йшлося насправді ось про що.
— Я чув, — мовив полковник з глибоким співчуттям, — як несправедливо і безсердечно обійшлися з вашим молодим другом містером Ферраром його рідні. Адже, якщо не помиляюся, вони відреклися від нього за те, що він відмовився розірвати заручини з вельми достойною дівчиною. Мене не ввели в оману? Це так?
Елінор відповіла ствердно.
— Жорстокість, бездумна жорстокість, — продовжував він палко, — з якою розлучають… або намагаються розлучити молодих людей, зв’язаних давнім почуттям, є жахливою. Місіс Феррар не розуміє, що вона робить… на що може штовхнути свого сина. Я два-три рази зустрічав містера Феррара на Харлі-стріт, і він мені дуже сподобався. Він не належить до тих молодих людей, яких узнаєш близько за такий короткий час, проте я бачив його достатньо, щоб побажати йому щастя заради нього самого, і тим більше — як вашому другові. Наскільки я зрозумів, він має намір прийняти сан. Не відмовте в люб’язності передати йому, що делафордська парафія, як мені повідомили з вранішньою поштою, тепер є вакантною, і він може її отримати, якщо визнає за доцільне… Але в останньому, беручи до уваги нинішні його обставини, певно, сумнівів бути не може. На жаль, вона не належить до багатих парафій, оскільки є вельми невеликою, і приносить не більше двохсот фунтів на рік. Правда, доходи, ймовірно, можна дещо збільшити, проте, мабуть, не настільки, щоб позбутися всіх турбот. Проте, якщо містеру Феррару вона підійде, я буду надзвичайно радий зробити йому послугу. Запевніть його в цьому, прошу вас.
Здивування, в яке вкинуло Елінор це доручення, напевно, було б дещо більшим лише тоді, коли б він і справді запропонував
— Гадаю, маленький будинок для них буде навіть зручнішим, бо більше відповідатиме розмірам і їхньої сім’ї, і їхніх доходів.
З чого полковник з подивом збагнув, що, на її думку, містер Феррар, отримавши парафію, не забариться одружитися. Сам він не сумнівався, що делафордська парафія не зможе забезпечити молодику, якщо він одружується, його звичного способу життя. Що він і поквапився пояснити.
— Дохід такий невеликий, що і самотньої людини він майже не забезпечить. Одружитися, маючи в розпорядженні тільки його, містер Феррар ніяк не зможе. На превеликий жаль, більшого я зробити не в змозі — нічого іншого в моєму розпорядженні немає. Якщо ж якийсь непередбачений випадок надасть мені можливість зробити йому нову послугу, то моя думка про нього повинна докорінно змінитися, щоб я тоді не зробив для нього стільки, скільки від щирого серця хотів би зробити тепер. Адже все, чим я можу прислужитися йому зараз, це суща дрібниця і аніскільки не наблизить його до здійснення того, що має бути його головним, його єдиним заповітним бажанням. Ні, одружуватися ще надто рано. В усякому разі, боюся, що це не станеться швидко…
Остання фраза, хибно усвідомлена, не могла не образити витонченої натури місіс Дженнінгс. Проте після точного викладу бесіди полковника Брендона і Елінор біля вікна вдячність, яку та висловила йому на прощання, в цілому могла б видатися і достатньо емоційною, і цілком гідною навіть у тому випадку, якби їй справді освідчилися.
РОЗДІЛ 40
— Ну, міс Дешвуд, — мовила місіс Дженнінгс з багатозначною посмішкою, тільки-но вони залишилися удвох, — я не питаю вас, що говорив вам полковник, хоча я, звісно, постаралася сісти подалі, але, проте, дещо мимохіть почула. Повірте, ніколи в житті я не була такою задоволеною. І від щирого серця бажаю вам усілякої радості.
— Дякую вам, пані, — відповіла Елінор. — Для мене це справді велика радість, і доброту полковника Брендона я дуже ціную. Мало хто вчинив би так! Таке жалісливе серце рідко можна зустріти. Я так здивувалася…
— Господи помилуй! Серденько, ви надто скромні! Мене це анітрохи не здивувало. Я останнім часом нічого іншого і не чекала.
— Певна річ, — вам добре відома доброзичливість полковника. Але передбачити, що нагода випаде так скоро, ви все ж таки не могли!
— Нагода! — повторила місіс Дженнінгс. — Якщо вже чоловік вирішить, то нагоду він завжди зуміє знайти. Отже, серденько, ще раз поздоровляю вас і бажаю вам радості. І якщо у світі бувають щасливі подружжя, я знаю, що незабаром таке побачу!
— І поїдете для цього в Делафорд, еге ж? — зауважила Елінор з легкою усмішкою.
— Обов’язково, серденько! А що будинок занедбаний, то я, їй-богу, не розумію, про що полковник думав. Кращого будинку я не бачила.