Чуття і чутливість
Шрифт:
— Він просто сказав, що будинок слід підремонтувати.
— А хто винен? Чому він його не підновляв? Кому це слід робити, як не йому?
Але тут увійшов лакей і доповів, що карета подана. Місіс Дженнінгс негайно почала збиратися, кажучи:
— Що ж, серденько, мені пора їхати, а я ще й половини не сказала, чого хотіла. Ну та поговоримо увечері, коли нам ніхто не перешкоджатиме. Вас я з собою не запрошую, голова ж у вас зараз зовсім іншим зайнята, чи до товариства тут! Невже вам не кортить усе мерщій розказати сестричці?
(Маріанна вийшла з вітальні перед тим, як почалася їхня розмова.)
— Звісно, пані, я розкажу Маріанні. Але більше поки що нікому не кажіть.
—
— Ні, пані, навіть Люсі. Будь ласка. Відстрочення на один день великого значення не має, а поки я не напишу містеру Феррару, мені здається, нікому більше про це знати не слід. Я негайно сяду писати. Адже для нього кожна година дорога, оскільки йому належить іще отримати сан.
Це пояснення спочатку надзвичайно здивувало місіс Дженнінгс. Вона ніяк не могла второпати, чому містера Феррара треба ставити про це до відома, та ще з такою похапливістю. Але її тут же осяяла блискуча думка, і вона вигукнула:
— Ага! Розумію, розумію! Так це буде містер Феррар! Ну, тим краще для нього. Так, звичайно, йому треба якомога швидше отримати сан. І я страшенно рада, що ваші стосунки просунулися так далеко. Тільки, серденько, чи зручно, щоб ви самі? А не полковник? Кому ж і писати, як не йому?
Елінор не зовсім збагнула початок промови місіс Дженнінгс, але не стала розпитувати і відповіла лише на останнє запитання.
— Полковник Брендон настільки делікатний, що йому ніяково самому повідомити містеру Феррару про свій намір.
— І він доручає це вам! Дивна делікатність, їй-богу! Проте не буду вам заважати. (Елінор уже приготувалася писати.) Вам видніше. Ну, так до побачення ж, серденько. Нічого приємнішого я не чула відтоді, як Шарлотта розродилася!
І вона вийшла, але тільки для того, щоб негайно повернутися.
— Серденько, я якраз згадала про Бетті. Мені було б дуже приємно влаштувати її до такої доброї пані. Але, чесно кажучи, чи годиться вона в хатні робітниці, я не знаю. Покоївка вона чудова і шиє майстерно. Ну, ви ще матимете достатньо вільного часу про це поміркувати.
— Певна річ, пані, — відповіла Елінор, майже її не слухаючи і думаючи лише про те, як би їй скоріше залишитися наодинці.
Її тепер цілком полонила думка — з чого почати листа Едвардові, яким чином висловити все? Здавалося б, що могло бути простіше? Але тільки не для неї. Вона однаково боялася сказати дуже багато або дуже мало і в задумі схилялася над аркушем паперу з пером в руці, доки її роздуми не перервала поява самого Едварда.
Він мав намір занести картку замість прощального візиту, але зіткнувся у дверях з місіс Дженнінгс, яка, вибачившись, що не може повернутися разом із ним, наполягла, щоб він піднявся у вітальню: міс Дешвуд зараз там і хотіла б поговорити з ним про вельми важливу і невідкладну справу.
Елінор якраз в утіху собі подумала, що написати все-таки набагато легше, ніж передати йому доручення полковника усно, і тут у дверях з’явився він, прирікаючи її на ще важче випробування. Вона зовсім знітилася. Вони ще не бачилися відтоді, як його заручини набули розголосу, і він, звичайно, вважав, що для неї це було новиною. Подібна незручність в сукупності з недавніми її думками і необхідністю виконати доручення полковника вкинули її в прикре збентеження, що не поступалося його власному, і кілька хвилин вони сиділи одне проти одного, відчуваючи величезну незручність. Едвард ніяк не міг пригадати, чи вибачився він за своє вторгнення, коли переступив поріг вітальні, але, про всяк випадок, вибачився за всіма правилами, ледь зумівши заговорити після того, як опустився на стілець.
—
— Однак ви не поїхали б, — сказала Елінор, оговтуючись і прагнучи якнайскорше покінчити з найстрашнішим, що їй належало зробити, — без найкращих наших побажань, хай навіть ми не і зуміли б виказати їх вам особисто. Місіс Дженнінгс ви зрозуміли цілком вірно. Мені справді треба повідомити вам дещо важливе, і я вже зібралася довірити це паперу. Мені дано дуже приємне для мене доручення (тут її дихання трохи прискорилося). Полковник Брендон, який був тут усього десять хвилин тому, просив мене передати вам, що буде дуже радий, якщо ви отримаєте сан, запропонувати вам делафордську парафію, в даний час вакантну, і лише жалкує, що дохід від неї невеликий. Мені хотілося б виказати вам свої поздоровлення з тим, що ви маєте такого поважного і розсудливого приятеля, і приєднатися до його побажання, щоб дохід, на який ви можете розраховувати, — він становить близько двохсот фунтів на рік, — значно збільшився і дав би вам… був би вам не тимчасовою підмогою, а… коротше кажучи, дозволив би вам знайти те щастя, якого ви шукаєте.
Оскільки сам Едвард не спромігся висловити того, що відчув, зробити це за нього нікому іншому не було дано. Тож лише обличчя його відбило увесь подив, викликаний такою раптовою, такою неочікуваною звісткою, і вимовив він лише два слова:
— Полковник Брендон!
— Так, — вела далі Елінор, збираючись з духом, оскільки найважче вже залишилося позаду. — Полковник Брендон прагне в такий спосіб висловити вам співчуття з приводу того, що недавно трапилося… тяжкого становища, на яке прирекла вас ваша сім’я, співчуття, яке поділяю, звісно, і я, і Маріанна, і всі ваші друзі. І це — знак його глибокої пошани до вас і, особливо, схвалення вашої поведінки під час недавніх подій.
— Полковник Брендон пропонує мені парафію! Незбагненно!
— Через те, що ваші родичі вас відштовхнули, ви дивуєтеся, знайшовши дружбу серед інших людей?
— Ні, — відповів він, знову зніяковівши, — тільки не вашій дружбі. Невже я не розумію, що всім цим зобов’язаний вам, вашій доброті! Мої почуття… я висловив би їх, якби міг. Але ви знаєте, що красномовство мені не властиве…
— Ви помиляєтеся! Запевняю вас, зобов’язані ви цим тільки… або майже тільки власним достоїнствам і умінню полковника Брендона оцінити їх. Я тут ні до чого. Про те, що парафія вакантна, я дізналася від нього, і лише після того, як він пояснив свій намір. А раніше я навіть не підозрювала, що в нього є в розпорядженні прихід. Як мій друг… друг усієї нашої сім’ї, можливо, він… ні, я знаю, що він з великим задоволенням готовий зробити послугу вам. Але, справді, моїм клопотанням ви нічим не зобов’язані.
Правдивість змусила її визнати, що невеличку роль вона все ж таки тут зіграла, але їй зовсім не хотілося виглядати в очах Едварда добродійницею, а тому визнала вона це з великим небажанням, чим, можливо, посилила здогад, що прокинувся в ньому. Коли Елінор замовкла, він якийсь час сидів замислено і нарешті, немовби із зусиллям, вимовив:
— Полковник Брендон здається вельми благородною і з усіх поглядів гідною людиною. Нічого, окрім похвал йому, я не чув, і ваш брат, як мені відомо, найвищої про нього думки. Без жодних сумнівів, він чудова людина і тримається як справжній джентльмен.