Циклон
Шрифт:
Ярослава - уродженка майже цих країв, проте чимало часу не була тут, і тепер смакує повітря дитячих літ, нади'вляє рідні ландшафти, і все їй тут любе: блиск річки, зелень лукіа-пасовиськ і хвиляста, плавка, як мелодія, лінія пагорбів далеких, за якими часом ходять по обріях дощі чорноброві…
Дикі гіллясті черешні, висока трава по підгір'ю навпереміш із квітами раннього літа - все в цім краю таке соковите, таке зелене: зеленіше, ніж будь-де! Можливо, будуть знімати тут і ландшафти тієї Європи, що за колючим дротом була, з бруквою для східних невольників, з таборами та бараками… І стає аж боляче, що ця твоя рідна земля тільки тому, що чимось схожа на прирейнські ландшафти, повинна буде ввійти у фільм
Все давнє в цім тихім краю підбескиднім. Колись була ген на тому пагорбі одна із княжих столиць, а зараз - навіть не райцентр, всього лиш бригада колгоспу: історія вільна переставляти столиці. Поп'ялись чепурні хатки по підгір'ю, з густими вишняками, з латочками городчиків, що ледве помітні серед буйного квітучого різнотрав'я. Десь тут велися розкопки на валах, і люди п'ють воду з княжої криниці (струмочок-джерельце прозоро видзюркує під горою), а на узвишші є місцина, що в народі й досі зветься: Золотий Тік.
Надвечір вони йдуть утрьох па гору оглядати історичні місця. Колос ступає попереду пругким своїм солдатським кроком, на Ярославу в таких випадках він мало звертає уваги, а їй, як завше, приємно бачити його смаглявий профіль з посрібленою скронею і високу розгонисту постать, не позбавлену “елеганції двометрової”, як часом іронізує Сергій.
Якщо хочеш вивести Головного із звичайного для нього стану зосередженої мовчазності, запитай його що-небудь про князівські чвари або про Осмомислів саркофаг, що був нібито знайдений тут, - зачепи, торкни цю струну - і тебе одразу буде помічено, одразу стапеш співбесідницею; і Ярослава час від часу охоче користується цим психологічним ключиком. Те, що Колос досі зберіг свою студентську закоханість в історію та археологію, надає йому в Ярославиних очах якоїсь зваби, бо ж завжди радісно відкрити, що людина бережно носить в собі щось від юності, що й звідти їй проблискує світильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, ті його темні вихори - для Ярослави теж е в них своєрідний чар. Скільки разів оті гіркі карби на мужньому обличчі, сліди не знаних тобі втрат, а може, мук і страждань, викликали гаряче бажання в ній підійти до нього, припасти, спитати: “Де був? Що довелося зазнати тобі? Чого так часто буваєш присмучений? І чому ніколи де шукаєш співчуття чийогось?”
– Так оце він і є, Золотий Тік?
– каже оператор, мовби трохи розчарований побаченим.
Трава, і все. Кілька черешень… Читають таблицю, складену якимось поетом-краєзнавцем, вчитуються, і ця гора закипає іншим життям, пахтить іншими часами. На цьому ось місці, де зараз буяють молоді картоплі в скромному біленькому цвіті, не так уже й давно, як для вічності, вирував гомін княжої торговиці, укладались контракти, серед прийшлих зі Сходу і Заходу, сап'янові чоботи топтали тут брук, від якого й сліду нема, - трава зеленіє… Все шуміло, вигравало: шаленіли натхненням давні музики, яскріли шовки й дорогі оксамити, прянощі й вина спокушали люд, ішли з рундуків у торг ікони богомазів, осипані смарагдами та крпвавцями, і книги краснопйсців, лицарські кольчуги, панцирі та шаблі дамасської сталі - “все тут можна було купити, - як пише цей невідомий патхненець-поет: - золоті прикраси й соболині шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку”!
– В майбутньому фільмі виджу тебе в ролі красуні половчанки, - жартує Сергій, чомусь посумнілим поглядом обіймаючи Ярославину постать.
– А тебе - в ролі молодого ятвязького раба, - в тон йому зауважує Головний і торкає рукою обважніле похиле плече оператора.
На городчику ліпній ґазда підгортає картоплю
– Бараболя буде?
– гукає до нього Сергій. Газда випроставсь, обіперсь на сапилно.
– Двіці лияли аж надто. І повтір, що будуть. А коли тінщів маєм багато, бараболя може збуйпіти… Вся піде в бадилля,
– З району.
– То би сказали, аби нам тут, на бригаді, книгозбірню відкрили… В селі маєм клуб, молодь туди бігає, але ж старші люди не побіжать… А тут би й ми пішли - газети, книжки би почитали.
– Ще є люди, які книжки читають, - підморгнув Сергій до своїх.
– А я не пригадую, коли й тримав у руках друковане слово… Романи вживаю тільки екранізовані…
Золотий Тік… Бувало. Вирувало, шуміло, а зараз тиша, смарагдова тиша, і чути, як ростуть картоплі і як роса капле, перекаплюючись між листям на могутній розложистій черешні,.що стоїть якраз серед Золотого Току, царює над ним, оздоблена живими рубінами дрібоньких своїх угідок, що ранньо вже де-ис-до жевріють угорі.
– Ви обіцяли нам щось показати?
– звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далі.
– Дб ті розкопки?
– На розкопках поки що нічого цікавого, - відповів Колосовський.
– І зовсім не для того прийшли ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повітря. Перш ніж стати під юпітери, перш Сергій ось візьме вас у кадр з вашими нереалістично довгими віями. Спробуйте ввібрати в себе цей досі відчутний дух давнини… Осмомисл і дружинники його, вони мусять постати для вас живі… В усій реальності, з ясністю галюцинацій ви чуєте хропіння їхніх коней, брязкіт зброї, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволі, метаєтесь в тривожній веремії Золотого Току, бачите, як уже переправляється з того боку монгольська кіннота, - он там, уплав через річку!
– і напружений слух ваш ранить перший посвист монгольської стріли… Ви вся - в контексті тієї тривоги, вся у вировищі страшного народного лиха. Втікаєте отим ярком, за спиною наближається кінський тупіт, над вами.вже перегнувся з сідла переслідувач, бачите обличчя в хижому прижмурі косих очей, чуєте смердючий дух його поту…
– Вона гратиме не ті часи, - нагадує оператор.
– Але їй все це треба, - наполягає Колос.
– Вона особа не позаісторична. Коли її ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колії вона опиниться в райху - не на становищі остарбайтсрки у Рітмайстера, а займе місце на нарах барака серед в'язнів, серед своїх подруг чорногорок та француженок, - по ній і там має бути видно: хто вона? Звідки? Яка історія за її спиною? Який народ? В найтоншим виразі її обличчя, в її задумі, у відкритім погляді очей мусить світитись, що вона не тупа, безрідна рабшія, що за нею - віки звитяжного й трудного життя її народу.
– Мені здасться, я це зможу відчути, - тихо мовила Ярослава.
Сергій-оператор цього разу теж підтримав Головного, став розвивати його думку:
– Золотий Тік, і хори Бортнянського, і поеми Одержимої, які ти, гадаю, сумлінно штудіювала в дев'ятому класі, - все це не забудь, стаючи під юпітер. Бо мені не лялька потрібна перед об'єктивом…
– І як батько твій там чи дядько поневірявся у Манітобі та на бельгійських шахтах, - напружено роздумував Головний, - як село ваше зустрічало червоний вересень тридцять дев'ятого - вересень визволення. Все, все не забудь. Тоді глибше ввійдеш у світ героїні, дочки народу…
– Мені не потрібна лялька перед об'єктивом, хай навіть вродлива, як чорт, - ще раз попередив Сергій-оператор.
– Вимагатиму людину з природним почуттям гідності, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справді щось значно… глибоке, глибинне… profundis…
– Браво, маестро!
– засміялася Ярослава.
– Це щось із латинян?
– Авжеж, звідтіля - се і означає глибинний, - скромно пояснив Сергій.
– Браво, браво! Такий лінтюх - і завчив!
– Боюсь, що на цьому й вичерпується його золотий запас, - повеселіло сказав Колосовський, з симпатією глянувши на оператора.'