Циклон
Шрифт:
“Голубимо коней, шукаєм зарази, тільки б не кидати України, тільки б не чужина, де обтинають нам коси, де наші сестри голки ковтають… В струп'ях жити, але не там, не на каторзі!…”
Туляться тілами до кінських ший, обіймають гриви заструплепі, обіймають і плачуть. Ще в більшому відчаї будуть вони завтра, коли від'ясніє ніч своїми місячними серпанками, коли виявиться, що не пристає короста до них! Бо матері їх, мабуть, в чебрецях та чистотілах купали… Пливе ніч, кутас русалок в серпанки свої, і місяць непокоєний світить із неба уповні.
Посвідчиш колись перед кимось: “В двадцятім сторіччі було. В роках сорокових. Ясної місячної ночі
Ті пекучі, незмивні нічим, нав'язливі кадри - яснець ночі, дика натура з лазаретними кіньми й русалками!
– ти бачиш їх і тут, коли при тихому сонці мигдаль так весняно цвіте, і серед бетонних руїн узбережжя хлоп'я усміхнене ходить, і сліпучо кипить прибій, хльоскаючи в лице водяною порошею, доносячи відблиск далеких розшаленілих бур.
Частина друга
Глава І
Циклон - гігантский атмосферний вихор із зниженим тиском повітря всередині (“око бурі”), із складною системою вітрів, що дмуть проти годинникової стрілки в Північній півкулі і за годинниковою - в Південній. Циклони охоплюють величезні райони планети. Розвиваючись, часом досягають ураганної сили, спричиняються до наслідків катастрофічних. Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясовані. З довідника
Вина анала, що всі ближчі дні чи й тижні буде лише відблискам чийогось життя: життя, що розквітло ось під таким небом, мало потім витатуйований концтабірний номер на руці, пізніше стало пучечком світла… Жменькою кремаційного попелу стало. Димком із труби. А перед тим жило, буяло пристрастями, в образі красуні дівчини з'являлося літньої місячної ночі ось.на такому ж острові серед ріки, де був лазарет хворих коростявих коней. Не фантастичні витвори народної міфології, а земні, реальні русалки, русалки тужних окупаційних ночей, нажахані облавами, кидались у глибінь плавнів через броди, через річку нічну, потім хтось бачив, як вони ловлять, обіймають на острові і нещасних, скалічених шкап. Пречистим тілом юності тулились до виразок лазаретних, щоб набратись від них корости, лишаїв, знівечити себе, скалічити свою вроду й здоров'я раніше, ніж стануть на медогляд перед комісіями по набору до райху.
Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрішньо до наступної напруженої роботи. Знала, що не щадитиме себе в ім'я воскресіння того чийогось життя, жадала спрагло, щоб зі всіх екраніїв світу, як сама совість, глянули в принингклі людські натовпи очі української дівчини-полонянки, оті налляті скорботою очі-вінки. Щоб виповіла всім вона правду своїй короткого й простого земного шляху: з першим коханням… з Перемишлем, де їх, мов тифозних, остригли брутальні есесівки. З середньовічним замком. Й коротко - подальшу історію - з підземним заводом, з підкопом у таборі, що здійснювався за рішенням інтернаціонального штабу в'язнів-антифашистів. Остання акція для них кінчилася полум'ям кремаційної печі.
Ярослава почувала, що грати їй все це буде нелегко, допуститися легкості, вдовольнитись рівнем екранової пересічності було б соромно, майже непристойно, - дорученій ролі надавала значення
Коли заходять думки аж про такі речі, одразу ж Ярославі - в ролі опонента - постає перед очима Сергій-оператор, цей лантух, напханий інтелектом, милий цей Сергійко, який, вона здогадується, потай трохи закоханий в неї і не в спромозі цього приховати, скільки б не прибирався в шати отієї розвалькувато-богемної байдужості. Вона ж, Ярослава, відповідала йому… принаймні добрим ставленням. Жартливою, але по-справжньому щирою дружбою.
– О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як вуйко десь між смереками в лігвищі!…
Такими словами будить його вранці, забігши після річки до чоловічого “куреня”, і хоч “лайдак” відвертається, невдоволено щось мимрить спросоння, гнівиться удавано, проте як не помітити, що для нього візит Ярослави безсумнівно приємний. Сергій потайки навіть жде цих розбуркувань, щоб ще раз почути Ярославипе вранішнє співучо оце “мой, мой”. Сповнене якоїсь музики пречистої, нагадувало попо Сергієві один ринок, - може, найпрекрасніший у житті: почував у гирлі великої міжнародної ріки, в лебединому заповіднику серед безкраїх очеретів, і вранці, хоч міцно спав, був розбуджений. співом птахів. Клекотом лебединим!
Музики тої не передати нічим. Відтоді, коли чує дискусії про щастя, думає так: “Щастя - це коли ти розбуджений клекотом пташиних голосів па світанні”. В тому ж ключі сприймає він і це Ярославине життєрадісне “мой, мой”… Хай навіть жартома сказане, воно, проте, відповідно барвитиме Сергієві настрій впродовж цілого дня.
“Освоєння натури” - існує такий кіновислів. Цим поки що й заклопотані. Бівуак їхній у приміщенні початкової школи, де ще зовсім недавно навчалися діти, а віднині розташується тут, може й на ціле літо, їхня мандрівна кіпогрупа. Ярославі відвели вчительську, чоловіки зайняли під свій “курінь” одну з класних кімнат, сплять просто на підлозі, розсунувши парти. Решта ж кімнат поки що тільки жде своїх квартирантів, які мають незабаром прибути з головними обозами експедиції, - десь їх уже рихтує в дорогу всемогутній і вседістаючий чоловічок, котрий свого часу буде позначений в титрах як директор картини. Тісно буде, гамірно, метушливо, а поки що - ні апаратури, ні кабелів під ногами, ні юпітерів межи очі…
Ярославі трохи навіть полещує становище, в якім вона опинилась. Все, що тут затівається, - це ж, власне, заради неї, ну, принаймні вопа тут у ролі прими, чи що… Ради неї вибирають ландшафт, добирають натуру, для Ярослави підшукали і з нею зафільмують отой острівець на річці замість такого ж острівця, який справді існував реально десь на Середньому Дніпрі, але тепер уже залитий штучним, з бетонними гідроспорудами морем. Створять їй відповідне оточення, зрихтують курінь, стануть під юпітерами звідкись добуті коні, - вони теж гратимуть, оті четвероногі артисти: художники-декоратори понамальовують їм рани та струп'я, понаводять уявну коросту, лишаї…