Циклон
Шрифт:
– В мене документ є…
– Не треба. Зайдем в комендатуру, там з'ясується…
В літах уже, і обличчя без люті, нічим ніби й не потворне. Натоптуватий, з пузцем. Може, навіть сім'янин, жінку й дітей, мабуть, має вдома… Ждуть, що батько зайця принесе! Заполював таки нещасного вуханя: зів'яло повис, обтягує боки мисливцеві. Видно, меткий стрілець. І почувається, що в такого не відпросишся, такий не відпустить.
– Чи, може, відпустите? Ми тут не бачились. Кожен своєю дорогою…
– Розминутись? О ні, чоловіче, розминутись нема деі світ став тісний…
І рушницю звично зпяв із плеча:
– Рушай, рушай!
Через
Ідете. Мовчки. Двоє вас, зовсім не знайомих, ніколи не стрічаних у житті, і нема на світі мови, на якій ви могли б порозумітись. Є тільки те, іцо розділяє вас, що лягає між вами непереходимою прірвою. Не знаєш навіть, де ти. Незнайоме все, очужіле. Саван снігів. Леза криги. Світ тісний?
Для добра став тісний, а для зла просторий? Як приведе, одразу ж тебе обшукають. Навіть і мертвого роздягнуть, знайдуть на тобі те, чого не мусять знайти! Тікати? Від його пострілу не втечеш. Отак в цей вечір і згинеш? На цьому скутому кригою озері, серед вилинялих, жалюгідно розхристаних кущів осоки?
Але в тім-то й річ, що Шаміль не збирався вмирати! Він зараз людина, яка не має права вмерти. Ще зоддалік, не доходячи горба, помітив темне гніздо ополонки. Ледь-ледь затягло її кригою. Старанно обминув її і поволі став дертись на гору. Чув позад себе натужне дихання мисливця. Була мить роздуму, ніби передсмертного. І враз всією звірячою пругкістю кинувся вниз, ударом цілого тіла садонув того під ноги. И насів. Рукавицю загнав у рота. Поволік. І шубовснуло, і пе стало. Знову була ополонка. Темно лиснилась, колихалась без зашерхлої криги вода.
Не під одним кущем ночував цієї ночі Шаміль. Коли, скоцюрбленого, замітало й топило у сон, він не давав собі потонути: зібравши всю волю, через силу виборсувався з-під снігу й далі шугав у колючу розвихрену темряву. Голками сікло навстріч, і ковтав голки. Здавалось, зовсім уже замерзає, скоцеліє під кущем, не в змозі підвестись, а таки підводивсь. Щось дужче за втому і виснагу підводило його, спонукало, підштовхувало, і він далі тягнувся до ніби недосяжного вже барака, до неволі своєї. Беззбройний і беззаконний. І хай, може, хтось згодом колотиме тобі очі нещастям твоїм, може, який-небудь Віхола у своїй засмальцьованій анонімці колись дорікне тобі твоєю неволею, тим, що не вмер… Власна совість тобі оборона. Ти знаєш, в ім'я чого зараз долаєш ці божевільні, вихрясті, аж ніби кругойдучі сніги. А чому не вмер? Не має права вмерти, і все!
Краю не було цій ночі. Незвична млість розморювала всього, ноги стопудові не витягти. Почував, як тіло вогнем горить, як туманяться очі. Зрозумів: починається гарячка. Темрява сліпила, робила його невидющим, але й тоді дівчина, ота осліплена полонянка, пливла у снігах попереду, вела, виводила його з нічпих хуртовинних блукань.
Добравсь до барака пізно вночі. Напівпритомного, ледь живого, хлопці втягли його через порїг до барака. Разом з радіодеталями в пазусі, з котушками, з листівками про Сталінград. Мерщій роздягли, взялись відтирати на нарах, а він горів, стогнав, бився в маячні сорокаградусній… Не чув Шаміль, як котрийсь із хлопців, що стягав перед тим із нього гімнастьорку, чимось вражений, гукнув, стоячи серед барака:
– Братва, сюди!
Оточили його, кістлявий куляк рояшкнувсь, і з долоні товариша блиснуло, сяйнуло їм усім: новісінький орден Леніна
Глава XVII
Та все ж весна прийшла, розіллялася повінню. Не стало снігів, засвітилися плеса, на їхніх широких екранах відтворилось своєю небесністю небо. Білі хмари кучерявились, і навіть плавневий глід бачив на екрані води своє чисте цвітіння.
Балки поперетоплювало, і Катря довго не приходила, - не було перевозу. Не знала, що Йвана було тяжко побито і тепер він весь у синяках ледь сновигав по стайпі. Запевняв усіх, що й сам не відає, за які гріхи.
Перед тим була паніка велика. Ще розквашений сніг брудним місивом лежав біля стаєнь та біля майстерень, коли вперше тут загриміло. Незвичайний був тембр цього грому. Без весняної небесної легкості - лише важке низько двигтіння по обрію… Але'як воно порадувало! Як заблищали очі надіями! І незабаром повалила на маєток всяка нечисть - переполохана сарана втікачів із-під фронту. Коменданти, старости, шуцмани… Саньми та возами, повними барахла. Нагнали табуни коней, лишаюватих, коростявих, у виразках. Весь маєток став схожий на величезний кінський лазарет. Здоровіших гнали далі за Дніпро - німцям на ковбаси, а недішлих збивали просто в загорожах - стаєнь для них не вистачало. До того ж у стайнях по тамбурах кублились ночами втеклі перепуджені шуцмани, яким не дісталось теплішого місця, заливали тривогу самогоном, перечікуючи, доки вляжеться буря, доки проясниться: чи вертати назад, чи тікати далі?
Тоді й побито було Решетняка. Якось уночі в тих заїжджих пропала зброя з саней чи з тамбура, зчинився переполох: хто міг викрасти? І, звичайно, найперше старшого кінничого за груди:
– Де?
– А звідки я знаю?
– Мусиш знати!
– Не бачив. Не чув. Не знаю, чи й була вона в вас… Довго розлючено били, допитуючись: де? Не могла ж їхня зброя звіятись вітром?
В бараці весь цей час жили наелектризованим, сповненим чекання життям. Готувались до прориву через фронт, як тільки наблизиться. Але не наблизивсь. Погриміло недовго і перестало. Не чути, хоч як вслухались, напружуючи слух. Довелось хлопцям знову братись за вила, за лантухи та лопати. Та ще більше нервів і сил відбирала пічка потаємна робота: добута Решетпяком зброя не гуляла…
Зійшла снігова вода, і всюди в плавнях, на лозняках, як ватерлінія весни, сохне листя торішнє, вимиті коси завислих трав…
Коней, які не пішли на ковбаси, остаточно вибракувашіх, наказано було відправити в плавні, на острови. Буде там кінський лазарет. Яких постріляють, а інших пустять на випас. Пастухом до них призначили професора Ізюмського, а в підпасичі йому…
– Підеш ти, Колосовський, - дав наряд Віхола.
– Він професор, ти студент, якраз і буде коняча кафедра.
І прямує Богдан в конячий той лепрозорій.
Край радгоспних земель, де рівнява полів кінчається, збігають униз порослі тернинням яруги та глинища, а десь далі на південь мріє залита сонцем заплава. Коли стати на згірку, аж під обрій видно звідси ледь охопну оком мерехтливу далеч і села розкидані, потонулі в ній. Блищить хибке світло в'юнистої степової річечки, яка то гасне у рідколіссі, в берегових заростях, то знову зблискує на відкритому, щоб потім, розіллявшись на рукави, тихо увійти своїм розгалуженим гирлом у могутні води Дніпра.