Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
Я відгадав таємницю того стилю. Лінії тієї архітектури у своїй настирливій проречистості так довго повторювали той самий незрозумілий кучерявий вислів, аж я збагнув той зрадливий шифр, те перське око , ту лоскотливу містифікацію. То була достоту надто прозора маскарада. В тих вишуканих і рухливих лініях із перебільшеною витворністю була якась занадто гостра паприка, якийсь надмір гарячої пікантерії, було щось жевжикувате, жагуче, надто яскраво жестикулююче — щось, одним словом, кольорове, колоніяльне і лупаюче очима… Таки так, стиль той мав на дні своєму щось нечувано відразливе — був розпусний, вимисливий, тропічний і нечувано цинічний.
Не потребую пояснювати, як потрясло мене те відкриття. Відлеглі лінії зближаються і з'єднуються, несподівано зістрілюються рапорти і паралелі. Повен хвилювання, я поділився з Рудольфом моїм відкриттям. Та він виявився мало зворушений. Навіть жахнувся спересердя закидаючи мені перебільшування
Надто багато діється у цій весні. Надто багато аспірацій, безмежних претенсій, нахлинулих і не охоплених амбіцій розпирає ці темні глибини. Експансія її не знає меж. Адмініструвати цю величезну, розгалужену і розрослу імпрезу — понад мої сили. Хотячи перекинути частину тягара на Рудольфа, я заномінував його співреґентом. Звичайно ж, анонімно. Вкупі з його марківником ми утрьох становимо разом неофіційний тріюмвірат, на якому спочиває тягар відповідальности за всю ту незглиблену і неогорнуту аферу.
Я не мав відваги обійти віллу і дістатися на другий бік. Мене б нехибно достерегли. Чому, попри те, я маю почуття, як коли б я вже там колись був — дуже давно? Чи ми, по суті справи, не знаємо вже наперед усі краєвиди, які спіткаємо у нашому житті? Чи може взагалі статися щось іще зовсім нове, чого б ми в найглибших наших резервах віддавна не прочули? Знаю, що колись о якійсь пізній годині стану там на порозі садів, рука в руку з Б'янкою. Ми ввійдемо в ті забуті закутки, де між старими мурами замкнуто отруєні парки, ті штучні раї Едґара По, повні веху, маку і опіятичних повоїв, що пломеніють під бурим небом дуже старих фресок. Збудимо білий мармур статуї, що спить з порожніми очима в тому забережному світі, за рубежем зів'ялого пополудня. Сполохаємо її єдиного коханця, червоного вампіра, що заснув на її лоні із складеними крильми. Він відлетить безголосо, м'який, плинний і хвилюючий безсилим, безплотним, яскраво-червоним охляпом без скелета і субстанції, завирує, розлопочеться, розколотиться без сліду у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вступимо на зовсім пусту галявину. Рослинність буде там спалена, як тютюн, як прерія у пізнє індіянське літо. Може то буде біля міста Новий Орлеан у штаті Люїзіяна — втім, країни є лише претекстами. Ми сядемо на кам'яне оцямрування квадратової сажавки. Б'янка змочить білі пальці у теплій воді, повній жовтого листя, і не підніме очей. На другому боці сидітиме чорна, струнка постать, ціла завуальована наміткою. Я запитаю про неї пошепки, а Б'янка хитне головою і тихо скаже: — Не бійся, вона не слухає, то моя померла матір, яка тут мешкає. — Потім скаже мені речі найсолодші, найтихіші і найсумніші. Не буде вже ніякої потіхи. Буде западати присмерк…
Події проносяться в ошалілому темпі. Приїхав батько Б'янки. Я стояв сьогодні біля збігу вулиць Водограїв і Скарабея, коли над'їхала лискуча, відкрита ляндара з кузовом широким і плитким, як конха . В білій тій, шовковій мушлі я угледів Б'янку, що напівлежала в тюлевій сукенці. Лагідний її профіль отінений був крисами капелюша, які, опушені вділ, притримані були стяжкою під бородою. Вона майже ціла тонула у шлярах білого фуляру , сидячи обіч пана в чорній тужурці і білій піковій камізельці, на якій золотився важкий ланцюг із багатьма брельоками. Під чорним, глибоко нацупленим мельоником сіріло замкнуте, понуре обличчя в бакенбардах. На той вид я задрижав до глибини. Не могло бути сумніву То був пан де V…
Коли елеґантний фаетон минув мене, дискретно дуднячи елястичним кузовом, Б'янка сказала щось до батька, який обернувся і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.
У піднесенні, майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: — розраховуй на мене!.. — і — до останньої краплі крови… — і випалив у повітря з пістолета, добутого з-за пазухи.
Багато що промовляє за тим, що Франц Йосиф І був, по суті справи, могутнім і скорботним деміюргом. Його вузькі очі, тупі, як ґудзички, сидячі у трикутних дельтах зморщок, не були очима людини. Його обличчя, оволосене білими, як молоко, взад зачесаними бакенбардами, як у японських демонів, було обличчям старого, осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси Шьонбрунну, те обличчя завдяки певному укладові зморщок, здавалося, усміхається. Зблизька той усміх демаскувався як гримаса гіркоти й приземленої діловитости, не роз'ясненої зблиском жодної ідеї. У хвилину, коли він появився на видноті світу, в генеральському зеленому плюмажі, в туркусовому плащі до землі, ледь згорблений і салютуючий, світ дойшов був у своєму розвитку до якоїсь щасливої межі. Всі форми, вичерпавши свій зміст у безконечних метаморфозах, уже мляво висіли на речах, напівзлущені, готові до сповзання. Світ нагально заляльковувався, вилуплювався в молодих, щебетливих і небачених
Франц Йосиф І не був недругом благочестивої і богобоязненної радости. То він вигадав у псиного роду передбачливій добротливості ц.-к. льотерію для народу, єгипетські сонники, ілюстровані календарі та ц.-к. табак-трафіки. Він уодностайнив небесну службу, одягнув її у символічні небеснобарвні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії і ранги, персонал ангельських чинів у вигляді листонош, кондукторів і фінансів. Найнікчемніший з тих небесних гінців ще мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрости і йовіяльний усміх благодаті, оправлений у ряму бакенбардів, навіть коли ноги його внаслідок видатних земних мандрівок тхнули потом.
Але чи чув хто про ударемнений заколот біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену у зародку на самому вступі повного слави правління Всевладного? Трони в'януть, непідживлювані кров'ю, живущість їх росте тою масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене й занеговане. Відслонюємо тут речі секретні й заборонені, торкаємось державних таємниць, тисячократне замкнутих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміюргос мав молодшого брата, зовсім іншого духу й іншої ідеї. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого ж не супроводить він, як тінь, як антитеза, як партнер вічного діялогу? Згідно з одною версією то був тільки кузин, згідно з іншою він навіть узагалі не народився. Його тільки виснувано з острахів, з маячінь Деміюрга, підслуханих уві сні. Може бути, що він спартолив його абияк, підставив за нього абикого, аби тільки символічно відіграти цю драму, ще раз, не знати вкотре, повторити церемоніально й обрядово той передуставний і фатальний акт, якого не міг вичерпати у тисячократних повтореннях. Той умовно народжений, неначе б професійно покривджений з рації своєї ролі, нещасливий антагоніст носив ім'я ерцгерцога Максиміліяна. Вже саме це ім'я, вимовлене пошепки, відновлює кров у наших жилах, чинить її яснішою і червонішою, так що вона поспішно б'ючкує тим яскравим кольором ентузіязму, поштового лаку і червоного олівчика, яким значені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щічки і променисті, лязурові очі, всі серця бігли до нього, ластівки, сквирячи з радости, перетинали йому дорогу знову й знову брали його у тремтливі лапки — щасливу цитату, писану святковим курсивом і розцвіготану. Сам Деміюргос потаємно любив його, хоч і роздумував над його згубою. Спершу заномінував його командором левантинської ескадри, в надії, що він, авантуруючися на південних морях, безславно затоне. Невдовзі потому, однак, уклав потайну конвенцію з Наполеоном III, який втягнув його підступно в мехіканську авантуру. Все було підлаштовано. Той повний фантазії і польоту молодик, знаджений надією вконституювати новий, щасливіший світ над Тихим океаном, зрікся з усіх прав аґната на корону і спадщину Габсбурґів. На французькому лінійному судні «Le Cid» він виплив прямо в приготовану на нього засідку. Акти того потайного заколоту ніколи не уздріли світла денного.
Так розвіялася остання надія невдоволених. Після його трагічної смерти Франц Йосиф І під подобою двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту — хвилюючий штандарт ентузіязму — лопотів відтоді тільки потай у грудях його прихильників. Та все ж Деміюргос не зміг цілком вибавити його з природи. Як-не-як, сонячне світло потенційно має його в собі. Досить заплющити очі у весняному сонці, щоб ловити його на гарячому хвиля за хвилею. Фотографічний папір спалюється саме тою червінню у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, проваджені з плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і похиляють голову, готові до атаки на уявних тореадорів, що увихаються в переполосі на полум'яних аренах.
Часом пробігає день цілий яскравий у вибухах сонця, у скопиченнях хмарок, обведених по берегах світлисто і хроматичне, повен на всіх упругах виламливої червіні. Люди ходять одурманені світлом, з заплющеними очима, спалахуючи внутрі від ракет, римських раццо і барилець пороху. Потому, під вечір, той гураґанний вогонь світла лагідніє, горизонт заокруглюється, гарнішає і наповнюється лязуром, як садова скляна куля з мініятюрною і світосяйною панорамою світу, із щасливо впорядкованими плянами, над котрими, як остаточне увінчання, шикуються хмарки над виднокругом, розточені довгим рядом, як рульони золотих медалів або звуки дзвонів, що доповнюються у трояндових літаніях.