Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
Занурений в нудьгу пізніх годин вестибюль, як очікувальні зали вокзалів, від яких вже давно відійшли всі потяги, хвилями здавався остаточним тлом буття, тим, що залишилось, коли вже по всьому, коли висяк розмай різноманіття. На великій кольоровій афіші вже повік заточується з чорним стигматом смерті на чолі Аста Нільсен, раз і назавжди відкриті смертним криком її вуста і теж назавжди розчахнуто-прекрасні очі.
Касирка вже давно пішла додому. Певно вовтузиться тепер десь в своїй кімнатчині коло розстеленого ліжка, яке чекало на неї як човен, щоб понести між чорних лагун сну, в перипетії його пригод та авантюр. Та, що сидить в будці, є тільки її оболонкою, оманливим фантомом, котрий дивиться знудженими, крикливо підмальованими очима в порожнечу світла, бездумно скліпує віями, щоб струсити золотий пилок сну, що без кінця сипеться з електричних ламп. Часом вона мляво усміхається до сержанта протипожежної охорони,
Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс тієї пригоди, коли миршавий, блідий випускник сам один покидає безпечний притулок й ступає в безмежжя липневої ночі? Чи перебреде він коли-небудь ті чорні мочарі, драговини й прорви безкінечної ночі, чи висадиться якогось досвіта в безпечному порті? Скільки десятиліть буде тягнутись та чорна одіссея?
Ніхто ще не написав топографії липневої ночі. В географії внутрішнього космосу ці карти не числяться.
Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може, зрівняти її з нетрями величезної чорної троянди, що накриває нас стократним сном тисячі оксамитних пелюсток? Нічний вітер до глибин роздмухує її ефемерність і на її пахучім дні нас досягають погляди зірок.
Чи може порівняти її з чорним небозводом наших прикритих повік, повним леткого пилу, білого маку зірок, ракет і метеорів?
А може, порівняти її з довгим як світ нічним поїздом, що тягне безкінечним чорним тунелем? Йти липневою ніччю — це з трудом продиратись з вагона в вагон, між сонних пасажирів, по тісних проходах, задушливих купе і поперечних протягах.
Липнева ніч. Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія теміні, котра завжди щось неустанно творить з хаосу, щоб потім зразу ж закинути геть! Чорний багатоярусний будівельний ліс навколо сонного подорожнього, печери склепіння, ніші й яскині! Як нав'язливий базіка супроводжує вона самотнього мандрівця, замикає його в крузі своїх видінь, невичерпна на вигадки, маячню й фантазування, галюцинує перед ним зоряні далі, білі молочні дороги, лабіринти безкінечних колізеїв й форумів. Повітря ночі, той чорний Протей, що породжує задля забави оксамитні згустки та пасма запахів жасмину, каскади озону, раптові безповітряні ями, котрі як чорні бані наростають в безкінечність — потворні, налиті темним соком виногрона темряви. І пропихаюся між тих тісних фрамуг, схиляю голову під тими низько завислими арками й склепіннями, аж раптом стеля зривається, з зоряним віддихом на хвилю відкривається бездонний купол, щоб зразу ж знову засадити мене між тісних стін, переходів і фрамуг. В тих безшелесних заводях, в тих затоках темряви ще зависли обривки розмов залишених нічними мандрівцями, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шептів, яких не розвіяли подихи ночі. Часом ніч закриває мене в чомусь, що нагадує кімнату без дверей. Мене долає сонливість, не усвідомлюючи ноги ще йдуть, чи я вже давно відпочиваю в готельному номері ночі. Аж ось чую гарячий оксамитний поцілунок, загублений в просторі пахучими устами, відкривається якесь жалюзі, високо піднімаючи ноги переступаю через парапет вікна й мандрую далі під параболами спадаючих зірок. З лабіринту ночі виринає двоє подорожніх. Плетуться разом, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Монотонно стукає по бруківці парасоля одного з них (такі парасолі носять на дощ зірок і метеорів), наче п'яні похитуються великі голови в пузатих капелюхах. Іншого разу мене на хвилю затримує конспіративний погляд чорного зизуватого ока — велика кістлява долоня з набухлими жилами стукоче через ніч на милиці ціпка, схопившись за ручку з оленячого рогу (в таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги).
Нарешті на окраїні міста ніч кидає свої іграшки, скидає заслону, відкриває своє справжнє і вічне лице. Вона вже не замуровує нас в ілюзорному лабіринті привидів та галюцинацій, а відкриває перед нами свою зоряну вічність. Небозвід росте у безкінечність, сузір'я палають у всій своїй красі в позиціях одвічних, вони вимальовують на небі магічні фігури, так, ніби хочуть щось повідати, обвести своїм пронизливим мовчанням щось остаточне. Від мерехтіння тих далеких світів спливає кумкання жаб, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутним маком метеорів, який тихо всякає у всесвіт.
В якійсь годині ночі — сузір'я снили на небі свій одвічний сон — я знову опинився на моїй вулиці. Якась зірка
В відкрите вікно легко дихала ніч. В її великій, безформній масі переливався холодний пахучий флюїд, в її темних брилах слабли зв'язки, текли тонкі цівки запахів. Мертвотна матерія темряви шукала виходу в натхненних злетах запахів жасмину, але неозорі маси в глибинах ночі лежали все ще скуто й мертво.
Щілина в дверях до сусідньої кімнати світилась золотою, дзвінкою й чутливою як сон немовляти, яке вовтузилось там в колисці стрункою. Звідти долинало лепетання пестощів, ідилія між мамкою й дитиною, ідилія першої приязні, страждань і незлагод любовних підохочувана демонами ночі, котрі згущували темряву за вікном, приваблені теплою леліткою життя, яке там тліло.
З другої сторони до нашого покою прилягала порожня й темна кімната, за нею була спальня батьків. Напружуючи слух я чув як мого батька, котрий повис на грудях сну, в екстазі носило його небесними шляхами, як він всією істотою віддавався тому далекому парінню. Його співуче й далеке хропіння відображало всі перипетії тієї подорожі по незвіданих вертепах сну.
Так душі поволі входили в темний апогей, в ту позбавлену сонця сторону життя, форм якого ніхто живий не бачив. Вони лежали як мертві, страшно харчали й плакали, в той час як чорне потьмарення глухим свинцем лежало на їхніх душах. І коли нарешті вони минали чорний Надир, найглибший Оркус душ, коли в смертному поті долали його дивовижні миси, то міхи легень починали нову мелодію, наростали натхненним хропінням в сторону світання.
Глуха густа темрява толочила землю, її тілеса лежали забиті як чорні безвладні бички з виваленими язиками, з безсилих морд яких спливала слина. Але якийсь інший запах, якийсь інший колір темряви віщував далеке світання. Від затруєних ферментів нового дня темрява пухла, як на дріжджах росло її фантастичне тіло, розквітало в формі облуд, перетікало всіми коритами й діжами, поспішно, в паніці накисало, щоб досвіток не заскочив її на її розпусній плодовитості і не прицвяхував на віки вічні тих хворобливих вицвітів, тих потворних дітей самородства, що виросли з хлібних цебрів ночі, як демони, що купаються парами в дитячих купелях. Це той момент, коли і на найтверезішу, на найбезсоннішу голову на мить спадає заморока сну. Хворі, вбиті тугою й сум'яттям мають тоді хвилю розради. Хто знає, як довго триває той момент, коли ніч опускає завісу на те, що діється в її глибинах, але цей короткий антракт цілком достатній для зміни декорацій, для усунення величезної маси обладнання, для ліквідації великої вистави ночі з всією її темною, фантастичного помпою. Ти просинаєшся перестрашеним, з почуттям, що кудись спізнився і дійсно бачиш на горизонті світлу смугу світання і чорну єднаючу свою твердь землю.
Переклав Тарас ВОЗНЯК
Мій батько вступає в пожежну команду
У перших днях жовтня ми з матір'ю верталися з дачної місцини у сусідньому департаменті краю, в лісистому водозборі Солотвинки, пересиченому шумом тисячі джерельних струменів. Ще маючи у вухах перетиканий щебетом птахів шелест вільшин, ми їхали у великому старому повозі, розрослому величезною халабудою, як темна розлога господа, їхали стиснені серед в'юків, у глибокій, вистеленій алькові, в якій карта за картою спадали у вікні кольорові картини пейзажу, немов тасовані поволі з руки в руку.
Під вечір приїхали на видуте вітром плоскогір'я, на велике здивоване роздоріжжя краю. Небо над тим роздоріжжям глибоке, задихане, перетворюється в зеніті на кольорову розу вітрів. Тут була найдальша околиця краю, останній закрут, за яким відкривався долі розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, і тут стояв старий трухлявий прикордонний стовп із затертим написом і дуднів на вітрі.
Великі колеса повозу заскреготіли й загрузли в піску, мерехтливі спиці вмовкли, тільки велика халабуда стугоніла глухо, лопотала темно на перехресних вітрах, як ковчег, осілий на пустищі.