Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
Чом будинки так світяться в тому потемнілому краєвиді? Чим більше хмурніє шум парків, тим гострішою стає вапняна білість будинків і світиться без сонця гарячим відсвітом спаленої землі, щораз яскравіше, як коли б за хвилину вона мала попістрявитись чорними плямами якоїсь яскравої й пістрявої хвороби.
Пси біжать сп'янілі, з носами у повітрі. Щось вони вітрять, непритомні і схвильовані, нишпорячи у пухнастій зелені.
Щось хоче сферментуватися із згущеного шуму цих спохмурнілих днів — щось ревеляційне, щось понад усяку міру величезне.
Пробую і приміряю, яка подія могла б допасувати цій негативній сумі очікування, що збирається у величезний заряд від'ємної електричности, що могло б дорівняти цій катастрофальній барометричній знижці.
Десь уже росте й потужніє те, на що в цілій нашій природі готується та заклятість, та форма, той роззів без диху, якого парки не можуть виповнити п'янким запахом бузку.
Негри, негри, юрби негрів у місті! Їх бачили тут і там, рівночасно в кількох пунктах міста. Біжать через вулиці великою, галасливою,
Я прочував це, не могло бути інакше. Таж то було природнім наслідком метеорологічного напруження. Лишень тепер здаю я собі справу, що від початку відчував: ця весна підшита неграми.
Звідки взялися в цій кліматичній зоні негри, звідки примандрували ці чорнопикі орди в смугастих бавовняних піжамах? Чи то великий Барнум розбив поблизу свій табір, тягнучися незліченним треном людей, тварин і демонів, чи зупинились десь поблизу його потяги, натовчені безконечним гомоном ангелів, бестій і акробатів? Ніколи в світі. Барнум був далеко. Моя підозра лине в зовсім іншому напрямку. Я не скажу нічого. Для тебе я мовчу, Б'янко, і жодна тортура не видобуде з мене зізнання.
Того дня я одягався довго і старанно. Насамкінець, уже готовий, стоячи перед люстром, я уклав моє обличчя у вираз спокійної і невблаганної настійности. Дбайливо оглянув пістолет, перш ніж вложив його до задньої кишені штанів. Ще раз кинув оком у дзеркало, торкнув рукою сурдута, за яким на грудях були сховані документи. Я був готовий ставати з ним на прю.
Я почував себе до глибини спокійним і рішучим. Ішлося ж бо про Б'янку, а чого ж я не був би ладен для неї вчинити? Рудольфові я постановив ні в чому не звірятися. Чим ближче я його узнавав, тим сильніш усталювалося в мені переконання, що то був птах низького льоту, нездатний вознестися понад пересічність. Я мав уже досить цього обличчя, що мертвіло від спантеличення і блідло від завидощів, якими він вітав кожну мою нову ревеляцію.
В замисленні я швидко перебув недалеку дорогу. Коли велика залізна брама затраснулася за мною, дрижачи придушеною вібрацією, я відразу вступив у інший клімат, у інше віяння повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорне галуззя дерев галузилося у відрубний і відірваний час, їх безлисті ще верхівки лозилися чорним верболозом у плинуче високо біле небо якоїсь іншої й чужої зони, замкнуте з усіх сторін алеями — відтяте і забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені й притихлі у далеких просторах того розлогого неба, прикроювали тишу інакше, брали її на верстат у замисленні, важку, сіру, дзеркалену навспак у тихій сажавці, і світ летів у те дзеркалення без пам'яті, гравітував наосліп, повен імпету , у те велике, універсальне, сіре замислення, у ті обернуті коркотяги дерев, втікаючі без кінця, у ту велику, розхитану блідість без краю і мети.
З піднятою головою, зимний і спокійний до глибини, я звелів про себе доповісти. Мене впроваджено до напівтемного голлу. Там панував півморок, вібруючий від тихої пихатости. Крізь високо відчинене вікно, ніби крізь щілину флейти, впливало повітря із саду у лагідних хвилях, бальзамічне і повздержливе, як до покою, в якому лежить хтось невиліковно хворий. Від тих тихих інфлюенцій, що невидимо вникали крізь лагідно респіруючі фільтри фіранок, ледь здійнятих аурою саду, оживали предмети, будилися з зідханням, лискуче прочуття пробігало у тривожних пасажах крізь ряди венеційських склянок у глибокій вітрині, листя тапет шелестіло сполошене й сріблясте.
Потім тапети гасли, заходили у тінь, і їхнє напружене замислення, роками скупчене у тих гущавинах, повних темної спекуляції, увільнялося, ґвалтовно імагінуючи сліпим маячінням ароматів, як старі гербарії, через висхлі прерії котрих пролітають ключі колібрі і стада бізонів, пожари степів і погоні, що віють скальпами біля сідла.
Дивна річ, як ці старі інтер'єри не можуть знайти спокою над збуреною своєю, темною минувшиною, як у їхній тиші весь час пробують наново інсценізуватися пересуджені й пропалі діяння, укладаються ті самі ситуації у безконечних варіянтах, перелицьовувані на всі сторони безплідною діялектикою тапет . Так розкладається ця тиша, до щирця зіпсута й здеморалізована у тисячократних роздумах, самотніх мізкуваннях, безумно оббігаючи тапети у безсвітляних блискавицях. Навіщо приховувати? Чи не доводилось тут ніч-у-ніч усмиряти ці надмірні збурення, ці скупчені пароксизми гарячки, розв'язувати їх заштриками секретних настойок, які переводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, повні — серед тапет, що розступалися — далеких вод і дзеркалень?
Я вчув якийсь шелест. Випереджуваний лакеєм, він сходив зо сходів, коренастий і зв'язний, ощадний у рухах, осліплений рефлексом великих рогових окулярів. Я вперше станув перед ним лице в лице. Він був непроникний, але я не без сатисфакції достеріг вже після перших моїх слів дві борозни гризоти і гіркоти, що вглиблювалися у його риси. В той час як поза сліпим зблиском своїх окулярів він драпував своє обличчя у маску прекрасної недосяжности, — я бачив межи складками тієї маски хильцем прошмигуючий блідий переполох. Поступово він набирав зацікавлення, з уважнішої міни було видно, що він допіру тепер починає мене доцінювати. Запросив мене до свого кабінету, розташованого обіч. При нашому вході якась жіноча постать у білій сукні відскочила від дверей, сполошена, як коли б підслухувала, і віддалилася у глиб помешкання.
Тремтячою рукою він хотів сягнути по дзвінок. Я затримав його рухом долоні і, з пальцем на цинґлі пістолета, відступив задкуючи з покою. Біля виходу служник подав мені капелюха. Я опинився на терасі, залитій сонцем, іще повен ув очах вируючого мороку й вібрації. Я сходив зо сходів, не обертаючись, повний тріюмфу і певний, що тепер уже крізь жодну із спущених віконниць палацу не висунеться за мною скритовбивча люфа дубельтівки.
Важливі справи, найвищої ваги державні справи змушують мене тепер часто відбувати довірчі конференції з Б'янкою. Я готуюся до них скрупульозно, сидячи пізно уночі при бюрку над тими династичними справами найдражливішої природи. Час упливає, ніч тихо пристоює у відчиненому вікні над настільною лямпою, щораз більш пізня й урочиста, надкраює щораз пізніші і темніші верстви, переступає щораз глибші ступені втаємничення і роззброюється, безсила, у вікні у невимовних зідханнях. У довгих, повільних вдихах вхлинає темний покій хащі парку у свої глибини, обмінюється у холодних трансфузіях своїм змістом з великою ніччю, яка насувається нахлинена темрявою, з посівом пір'ястого насіння, темного пилку і безголосої плюшевої тьми, що облітає стіни в тихих переполохах. Гущавини тапет з'їжачуються страхом у пітьмі, сріблясте нагороїжені, просіваючи крізь сипуче листя ті блудні й летаргічні дрожі, ті холодні екстази і злети, ті трансцендентальні тривоги і неопам'ятання, яких повна травнева ніч за своїми оберегами, далеко за північ. Прозориста і скляна її фавна, легкий планктон комарів обсідає мене, схиленого над паперами, заростаючи простір щораз вище й вище тим спіненим, майстерним, білим гаптуванням, яким гаптується ніч далеко за північ. Сідають на паперах коники-стрибунці і москіти, зроблені майже з прозористої тканинки нічних спекуляцій, скляні фарфарелі, тендітні монограми, арабески, вимислені ніччю, щораз більші й фантастичніші, такі великі, як нетопири, як вампіри, зроблені з самої каліграфії і з повітря. Фіранка ціла роїться від цього мандруючого мережива, від тихого вторгнення цієї імагінаційної, білої фавни.
У таку заобережну ніч, що не знає меж, простір втрачає свій сенс. Обтанцьований тим ясним вируванням комарів, з папкою нарешті готових паперів, я роблю пару кроків у невизначеному напрямку, у сліпий завулок ночі, який мусить кінчитися дверима, власне білими дверима Б'янки. Натискаю клямку і входжу до неї, мов би з кімнати у кімнату. Попри те, мій чорний капелюх карбонарія лопоче мов би вітром далекої мандрівки, коли ж переступаю поріг, моя фантастично сплутана краватка шелестить у протязі, я притискаю до грудей течку, повну найтаємніших документів. Немов би з передсінка ночі я увійшов у властиву ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут маточник, тут осердя ночі, нахлиненої ясмином. Допіру тут вона розпочинає свою властиву історію. Велика лямпа з рожевим абажуром пломеніє у головах ліжка. В її рожевому півмороці Б'янка спочиває серед величезних подушок, несена нахлиненою постелею, наче припливом ночі, під широко відчиненим і транспіруючим вікном. Б'янка читає, спершись на бліде рамено. На мій глибокий уклін відповідає коротким поглядом з-над книжки. Зблизька бачена, її краса немов би помірніє, входить у себе, як скручена лямпа. З святотатською радістю я обсервую, що її носик зовсім не так шляхетно скроєний, а цера далека від ідеальної досконалости. Обсервую це з певною полегшею, хоч і знаю, що таке повздержання її блиску вчинене немов би тільки з милосердя і тільки для того, щоб не спирало віддиху й не відбирало мови. Ця краса потому видко реґенерується почерез medium віддалення і стає болісна, не до стерпіння і понад усяку міру.