Цього ви не знайдете в Яндексі
Шрифт:
— Я, — кажу, — ще ніколи не бігав по шльондрах.
— Я теж, — каже Артур.
Саша й Антоніо недвозначно переглянулись, з чого я зробив висновки, що вони у масажисток та студенток постійні клієнти.
— У нашу страшну й прагматичну добу стаціонарну дівчину заводити не можна.
— Чому не можна, — запитав я.
— Тому що на цей відповідальний крок необхідно затрачати максимум зусиль, а от дасть вона тобі чи ні — питання.
— А любов? А що, як вона любить? — закотив я очі, імітуючи любов.
— А любов, чувак,
Коротше, грошей у нас майже не виявилось, тому ми вирішили виміняти проститутку на «Волгу».
Салоном виявилась звичайна трикімнатна квартира. Двері нам відчинив типовий порнокороль, тільки з прибалтійським акцентом. Схожий той король був на Омара Шаріфа, видатного голлівудського актора.
— У нас година коштує тридцять п’ять доларів, якщо хочте поки члени не повсихаються — це коштує стольник.
— А «Волга» підійде? — несміливо питаюсь я.
— Якщо з усіма пристанями й пароплавами, — виявив свою нікчемну дотепність мужик, — то да!
— Ні, — кажу, — звичайна «Волга».
— Хлопці, — нервує порнокороль, — якщо немає грошей, уйобуйте звідси.
— Ні-ні, — каже Артур, — гроші є. Просто нам бартером зручніше.
— Ні, — відгавкується Омар Шаріф, зав’язуючи смугастий халат, — тільки гроші.
— Ти чо’, мужик, — почав нервувати вже Антоніо, — «Волга». По своїх каналах сплавиш її баксів за триста. Нормальна «Волга».
— Та на ній, — кажу, — самого Макса возили.
— Якого ще Макса, — не зрозумів король.
— Лавітє тачку, Максу всаділі нож в живот… — процитував я Касту, — це ж класика.
— Блядь, — здався мужик, — показуйте «Волгу».
Ми спустились униз. Унизу нас чекала розйобана «Волга». Мужик у самому халаті, з під якого стирчало волосся, обдивився тачку, розмірковуючи, чухав собі зад, потім недовірливо глянув на нас.
— Де спиздили?
— На Майдані.
— Де?! — порнокороль був уражений. — Добре, хлопці, тільки з поваги до вашого героїзму…
Ми піднялися нагору, нам запропонували трьох чи чотирьох студенток на вибір. Асортимент був не найкращий. Студенткам було років по двадцять п’ять, а то навіть тридцять.
— Ця, — Саша тицьнув пальцем на більш нормальну.
— Тільки не вбийте її, — процідив нам мужик.
— Я з ними не поїду! — залементувала подорва.
— Дура, — крикнув на неї Омар, — хто тебе питає.
<empty-line/>
— И хлеб в тарелочке скрипел! — переможно вигукнув Антоніо.
Цинічно відчинивши «Волгу», ми поїхали на ній до Саші. Потрапити до його помешкання нам не вдалося, а все через ключі, які Саша погнув, відчиняючи «Волгу». Тепер уже нервувати почала студентка.
— Спокійно, маленька, все буде тіп-топ, — заспокоював її Артур. — Поїхали до мене. Щоправда, у мене дідусь довгий час жив, але зараз він у лікарні, однак у хаті безлад. Якщо не гребуєте…
— А чого він у лікарні, — спитав я.
— У нього фекалотоксикоз.
—
— Як би тобі пояснити. Розумієш, у мого діда склероз. Він от-от помре, а окрім склерозу він має надто потужний сфінктер. Дід мій здатен подовгу утримувати гівно у своєму кишечнику. І ось одного разу він забув геть усе. І навіть те, що йому треба інколи випорожнятися. Сидів він чотири дні перед телевізором і не срав. А потім щось там прорвало, і все гівно потрапило до всяких там залоз, шлунку. Розумієш?
— Розумію, — хитаю я головою.
— І що цікаво, — додав він, — що ні грама назовні.
Оце, я розумію, витримка.
— Я не поїду до нього, — сказала студентка.
— Тобі шо папка сказав? — поставив риторичне запитання Саша.
— А шо?
— А те, що ти дура і тебе ніхто не питає.
З Дарниці ми поїхали на Воскресенку, а точніше — на Кибальчича. Біля кінотеатру «Аврора» у нас закінчився бензин, тому довелось пиляти пішки.
Десь о третій годині ночі ми дійшли до помешкання Артура.
Заварили собі кави, напоїли кавою шлюху, і Антоніо попрохав ту роздягтися.
— Роздягнись, — каже Антоніо.
— Я сісняюсь, — заплакала студентка.
— Не пойняв, — не зрозумів Саша.
Я, обперши батарею, тихцем покурював, і мені було боляче дивитися на цю студентку.
Ось так сидячи, я і заснув. Коли прокинувся, то зрозумів, що вже давно ранок і що я весь зіпрів. Страшенно боліла голова. Я обійшов квартиру, нікого не угледів, лише студентка дивилася телевізор.
— А де, — питаюсь, — усі?
— Гуляти пішли.
Ми розговорились. Ця ніч для неї, як вона мені пояснила, була найбільш дебільною: ніхто її не трахнув, Саша, Артур і Антоніо напились коньяку і пішли гуляти районом, вишукуючи гопників. Студентка виявилась дійсно студенткою, навчалась вона на четвертому курсі, сім’я її мешкає у Каневі, а хлопець у Чернігові. Усе це мені здалось надто сюрреалістичним, дебільним, і я, одягнувши піджак, вийшов на прохолодну квітневу вулицю. Більше по проститутках я не ходив. А двоюрідний брат Антоніо, як потім виявилось, сидів у тюрмі за викрадення автомобіля. Коли це трапилось, йому було вісімнадцять років, він був п’яний і розчарований у житті…
<empty-line/>
<subtitle>4</subtitle>
<empty-line/>
Спекотним літнім ранком, одразу після нічного заспокійливого дощу, я бігав в одному тільки шотландському кілті й смугастій футболці брудними калюжами і несамовито верещав. Мої гетри сповзли до щиколоток, я весь промок, але мені було байдуже, адже я був ніким іншим, як ахуєнним шатландскім воіном. Принаймні мене так називали гопники. Зрештою, вони поважали мій зухвалий британський однострій, не називали мене підаром, а навпаки, вважали це за чоловічу гідність, якийсь недосяжний для них привілей, яким мене нагородили сановиті друїди з бритонсько-кельтських печер…