Цього ви не знайдете в Яндексі
Шрифт:
Зараз же я вбачаю в тому самопроголошені тупу підліткову гіпертрофію з тінню маніакальності, і дай Боже, щоб через п’ять років, і слава Богу, якщо через рік я знайду свої теперішні тексти надто примітивними навіть для своїх двох десятків. Я вірю у це, і так буде!…
<empty-line/>
<subtitle>2</subtitle>
<empty-line/>
Я не знаю, з чого розпочати: історій, в принципі, багато, але з якої почати — навіть не знаю. Почну, мабуть, із сумної. Такої собі тупенької і сумної. Як і всі тупенькі й сумні історії, ця буде тупенькою і сумною…
І це навіть не історія, а трагічна поема, ба навіть поемічна трагедія. Це оповідь про безневинну сексуально стурбовану алкоголічку, про заплутану в собі
Усе розпочалося з того, що я полюбив цю свою подругу. Ну, тоді вона ще не була мені подругою, а так, добра знайома мого друга, який, зрештою, тоді був мені ще не другом, а так, добрим знайомим, із яким я от нещодавно посварився через джаз, хіп-хоп та літературу…
Отже, звали цю дівчину, припустімо, Юля. Ну так, хай буде припустімо Юля, воно ж, в принципі, як і припустімо Свєтка, теж нічогенько звучить. Познайомився я з цією дівчиною, як завжди, на алкогольній літературній вечірці, які у нас відбувалися чи не щодня і вечірками зазвичай не вважалися, а так, напивалися до свинячого вереску, читали свої вірші, потім хтось із кимсь сперечався, філософував, валив кулаком в обличчя, поки не приносили наркотики, від яких у всіх їхав дах, а заразом і вся вечірка перетворювалась на суцільній Содом разом із Гемороєм.
Запросили якось до нас у гості — а жили ми тоді дружньою комуною в дружній однокімнатній квартирі одного нонконформіста — цю дівчину. Вона, як для дівчини, пила багато пива і без упину матюкалась. Спочатку я відреагував на неї досить прохолодно, навіть у дечому зневажливо: ну мало лі, подумав я, шо не хлопець, то підар, шо не баба, то мужик. Але потім ми з нею розговорилися і вона виявилась досить жіночною, навіть душевною і ніжною. Вона лаялась і розповідала мені про Кастанєду, якісь там сновидіння та іншу муру, у яку я не те що не вірив, а просто не звертав на неї увагу. А потім я в неї влюбився, не в муру, звичайно, а в дівчину. А ще потім із болем відчув, що кохаю. Іноді вона приїжджала до нас у комуну о першій ночі на таксі, трохи п’яна, лізла до мене цілуватися, вимагала негайного сексу, вимикала вічнограючого у нас MC Solar’а, ставила своїх кінчених «системов і трохи даунов», наголошувала на тому, шо ми гівно, і знову ж таки вимагала у мене сексу. Сексу вона, п’яна, не отримувала, від чого страшенно хвилювалась, я постійно ревнував, обоє ми закочували істерики, довго сиділи на кухні, вдавали з себе страждальців, я постійно палив, вона постійно крила всіх і вся матом, потім ми довго заспокоювали одне одного, цілувалися, плакали, точніше — я плакав, вона знову вимагала сексу.
Під ранок у мене не було сил, я ставив харківський гурт «Lюк» або поляків «Swietliki», голосно підспівував, або ж, де не було слів, пританцьовував, під завалами нонконформістських лахів намагався віднайти свій матрац, віднайшовши який, стелив постіль собі, їй, нам обом, докурював світанкову цигарку, і ми нарешті лягали спати, шепотілися ще з півгодини, намагаючись не розбудити моїх співмешканців… Так було чи не щодня.
Їй, дев’ятнадцятирічній дівчині, постійно кортіло кудись трафити: на дахи будівель, у калюжі, у бійки, суперечки, у різні халепи. Вона прагнула напитися, втопитися, порізати собі вени, відтяти собі голову, потрахатись із п’яним й жирним барменом, поїхати перекладачем з англійської на семінар феміністок, посваритися з надто релігійною мамою, викладачкою української мови в університеті Хмельницького, і на зло їй не піти на причастя до церкви. Вона вганяла собі в руки коркотяги та цвяхи, постійно обливалась кавою та пивом, постійно щось ненавмисно розбивала, сварилась із продавщицями у ларьках, боляче кусалася під час поцілунків, пиздилась із гопніками, навчалась на романо-германській філології, голосно верещала, зустрівшися з однією зі своїх подружок, пила горілку, статуру мала досить велику, як для дівчини,
— Привіт, — сказала мені Женя. Вона навчалася з припустімо Юлею в одній групі. — Привіт.
— Привіт, — кажу я Жені.
— Де Юлька? — питається у мене Женя, яка до того ще й має тата, якогось там письменника, який кудись там наче кандидат, здається, до спілки письменників України чи Росії.
— Не знаю, — кажу, — десь вени ріже або матом єрепенить.
— Зрозуміло, — каже Женя, — сумувати будеш?
— Не зрозумів, — кажу, — за ким?
— Ти шо, — каже Женя, яка до того ж ще зустрічалась із якимсь там Мішей, якого ні ви, ні я не знаємо, тож краще ми не будемо про нього згадувати, про того Мішу. Пішов той Міша в сраку. — Ти шо, — повторює вона, — дурак?
— Ні, — кажу відверто і трохи знічуюсь.
— Вона ж у Данію їде.
— ?
— Не знав? То вона, певно, тобі просто ще не сказала. Так скаже ще.
— Ага, — кажу, підгодовуючи ялинковими гілочками якогось ведмедика.
— Ну все, па.
— Досвіданья, — уїдливо промовив уже в спину кацапчанці Жені і впав на землю з миттєвим приступом абазії.
<empty-line/>
Ми з припустімо Юлею довго з’ясовували стосунки, хто правий, а хто ні, хто забагато палить, а хто бухає. Потім домовились, що вона, припустімо Юля, все ж таки їде, але на мене не забиває і мене не забуває.
— Домовились, — сказала припустімо Юля.
От бляха, подумав я, от бляха.
Через півтора тижня вона зрулила. О восьмій ранку я провів її до автовокзалу, звідкіля від’їжджають автобуси до Німеччини. Щось там собі плакав, вийшов до Дніпра, милувався казковим, майже міфічним плесом, яким стелилась густа поволока, небо було затягнуте; попередній день був найхолоднішим того літа, а що я з учорашнього дня не був вдома, то блукав у майже зимовій курточці. Спостерігаючи за поодинокими рибалками, я сидів під графіті, що на набережній, і палив цигарки. У плеєр запхнув диск якогось українського слюнтяя, з яким мені було тепліше, безпечніше і сильніше щемило в серці та в сраці.
— Я тебе більше ніколи не побачу, — шепотів я сам до себе, — все, бувай. Пиши, дзвони, готуй тамтешнім дітям канапки, стелися під усяких рудих панків, слухай Сафрі Дуо, а я знайду собі іншу, хоч і пообіцяв чекати. У мене ж характер…
Який же у мене, блядь, характер, подумав я тоді, коли я з бабами стаю якимсь безхребетним і навіть одноклітинним.
Поблукавши Подолом, піднявшись Узвозом до Володимирської, я поплентався додому. Настрій розпогоджувався, я купив собі кефіру, печива і поїхав до старого друга, веб-дизайнера, дзен-буддиста, філантропа й бариги, що торгував комп’ютерними дивайсами… У нього я випив гарячого шоколаду, з’їв досить смачне домашнє печиво, після чого на згадку про дзен-буддиське гаяння часу сфотографувався його кінченим цифровим фотоапаратом…
Тим не менш життя продовжувалося. Перші два місяці я працював лише на дзвінки у Данію, тому що дзвонив їй не менше двох разів на день. Потім взагалі перестав дзвонити, мене підхарило чекати, я почав шукати собі інше кохання, іншу дуру, яка б крила усіх матом і бухала б нарівні з чоловіками. Та знайшов цілковиту протилежність припустімо Юлі. А Юля мені писала листи на електронну адресу, я писав їй. Усе було добре: вона слухала Сафрі Дуо, готувала датським дітям канапки і стелилася під товстих рудих панків. Ходила там на всякі фестивалі, закохалася в Оззі Озборна.