Цього ви не знайдете в Яндексі
Шрифт:
Мені вже не приносило задоволення спілкуватися з нею, мені вже не потрібен був секс, тим більше він перетворився на механічне тертя двох нікому не потрібних тіл. Ну, ви розумієте, всякі там гаєчки, шурупчики, пєстіки й тичинки, курс біології за шостий клас, сторінка 89 книжки, де намальований соняшник. Головне, щоб скрізь зберігалась національна специфіка і національно свідомий дух… навіть на книжках із біології…
Вечорами, щоб не бачити її, я йшов собі блукати темними алеями міста, іноді попиваючи пиво, зустрічаючись із друзями, але ані я їм, ані вони мені, не були потрібні… Приходячи додому, я знаходив її під дверима: вона чекала на мене, а мені
Одного разу вона прийшла і, жуючи вівсяне печиво, сказала, що далі так продовжуватись не може, що у цьому дурнуватому волочінні немає жодного сенсу, що або я піду розберуся з її чоловіком, який весь час її пиздить, або вона від мене йде… Це мало бути тим пером жар-птиці, тим факін моментом, коли я міг стати вільним, як юемсі мобільним, надалі писати у газеті й жерти свою мівіну…
Я відповів їй, що її чоловік-скотина і, чесно кажучи, я його боюся. Ти просто сцикун, кричала вона. Так, погоджувався я. І був думав, що вона, закопуючи у глину всі компліменти, свої балони, заряджені лібідо, своє щастя, просто піде від мене, просто позбавить мене можливості терпіти те все, на що перетворилося моє життя…
Я не піду від тебе, сказала вона і розплакалась, кришачи ненависне мною вівсяне печиво…
І мені вже було байдуже, і вона вже була моєю сестрою, і я вже був цілком паралізований для того, щоб ще щось міркувати собі про подальше життя, і я вже був її братом, який цілком нормально ставився до інцесту, я був таким же божевільним, як і її мати на перших стадіях, вона мене, здається, не любила, а тому без попередження перевезла до мене свої речі, а одного разу її чоловік збагнув, що йому немає кого пиздить, а пиздить її божевільну маму нецікаво, він прийшов обдовбаний до мого двору і стояв під моїм вікном, кличучи її. Та вона не вийшла, тому що розуміла, що зараз її будуть валити на очах у її співмешканця. І я не виходив, і тоді він розбив скло у кватирці. І це добре, що був лише кінець серпня, а так, то ми б замерзли в повну сраку. До мене почали приходити мої друзі, приносили якесь бухло, бухали разом із нею і навіть, я в цьому впевнений, іноді натягували її, коли вона була повністю вгашена.
А потім посадили її брата, а ще потім померла її божевільна мати, а ще потім її чоловік змінив наркоту на бухло і пропив ту хату, де вона мешкала, і тепер нічого не залишається, як тримати її в себе. І я тримаю, і до мене приходять колеги, приходять її колеги, тому що вона влаштувалась медсестрою в міську лікарню, і всі ті тьотьки і дядьки доводили мене до сказу, тому що вони влаштовували в мене вдома п’яні оргії.
І вже десь під Новий рік, коли я скорився і теж почав бухати, я зрозумів, що коритися нестерпній долі ще зарано, необхідно ще поборотися, залишилося не так багато часу, молодість підходить до кінця, невдовзі залишиться один лише маразм…
І я пішов на концерт.
<empty-line/>
<subtitle>2</subtitle>
<empty-line/>
На концерт мене ніхто не впустив. Не впустив не тому, що я так уже погано виглядаю, але тому, що у мене, по-перше, не було квитка, а коштував він, здається, півсотні, а подруге, у книжковій кав’ярні, де відбувалося дійство, було стільки народу, що не працювали
Усі чекали на Андруховича, але він не з’явився, усі чекали на халявне пійло, але усі ж інтелігенти, мать його. У честь дійства я придбав пачку «лакі-страйк», який палю лише під час надто важливих для мене обставин, що виникають у різні періоди мого життя.
Ми аплодували, кричали, міняли позиції, переминалися з ноги на ногу, безперервно палили. Я пригощав усіх модними цигарками й радів тому, що маю змогу радіти й пригощати. Близько десятої вечора, коли концерт дійшов свого апогею, до нашої цілком українізованої, національно свідомої компанії підвалили два п’яних чуваки, яким ми щиро, на скільки може дозволити наша українізованість і національна свідомість, зраділи.
— О! — кричали ми. — Приєднуйтесь, у нас тут цей, як його, перформанс, у нас тут хороше, щоправда, на вулиці, але через скло, хоч і подвійне, теж непогано чутно.
— Да! — сказали ті два п’яних хлопці приємної подоби і заговорили про українську літературу.
Один із них мав широкі штані, багато лаявся матом і зовсім не був схожий на такого класного, національно свідомого та українізованого, як ми. Але, зрештою, яка різниця, коли там, за подвійним склом, у клубах диму й пивних випаровуваннях, лабають чи не найбільші національно свідомі музиканти.
Я попросив хлопця, який багато лаявся лаятися менше, адже серед нас дівчата.
— Як тебе звати? — запитав я його.
— Андрій, — каже мені Андрій.
— А я — Данило. У мене до тебе прохання…
— Зрозумів, — відповів Андрій, — припиняю…
— Правильно, — кажу, — серед нас дівчата, а ми, як-ніяк, українці. Шануймося.
У той момент я подумав, а чи досить національно свідомо я виглядаю.
Мабуть, що досить, тому що Андрій припинив лаятись і перестав розносити Забужко. Очевидно, він там найрозумніший, у їхній компанії…
У того іншого, який розмовляв чистою, свідомою українською, були дивні літературні замашки і спирт. Спирт ми одразу розбавили у цілодобовій аптеці через дорогу й почали пити. Пили найбільш свідомі українці. Ми пили той спирт, а він усе не закінчувався.
— Як тебе звати? — питаюсь я у того начебто свідомого, у котрого виявився нескінченний запас спирту.
— Артем, — говорить він до мене.
— Дуже приємно, Артеме. Я — Данило.
Ми бухали ще з півгодини, я розповідав Артему і Андрію про своє нещастя, про ту, припустімо, Свєтку, про її чоловіка, про себе, про те, що журналіст із мене галімий і що зачіска у мене, як в Іво Бобула.
— Тільки, — каже мені Андрій, — у Бобула плішини немає.
Я з ним погодився і почав горланити, почав чіплятися до національно свідомих братів та сестер, стукав у подвійне скло, вимагав музикантів вийти на вулицю і лабати для нас, найбільш свідомих.
Я був п’яним. Я вже сам лаявся, Андрій мене підтримував, а хтось із дівчат плював на плішину. Хтось заливав у кишені батькового пальта сірого кольору звідкись узяте пиво, потім я геть роздягнувся, палив «приму класичну», намагався продати фіат за сорок злотих якомусь свідомому поляку. Той вилаявся і назвав мене дзєрьмом.