Цього ви не знайдете в Яндексі
Шрифт:
— Ти шо, малий сцикун…
— Вали, — кричу я у напівмороку своєї розлюченої вкрай свідомості, — з моєї хати…
— Припини, — спокійно сказала турботлива мати, — вони не тільки у твоїй хаті, але й у моїй… і в татовій… до того ж вони твої дяді. Несправедливо. Ти дядю Сєрьожу любиш більше, ніж цих дядь, а вони якраз до тебе і ближчі…
— Та вони хоч знають, коли у мене день народження! Чи, взагалі, знають вони, як мене звати. Якщо я не знаю, хто з них хто, то вони тим більше…
— Це все вік, — виправдалася за мене моя турботлива мама перед свекрухою.
— Вік? — далі кричу я. — Коли мені було п’ять, ти казала, що це вік, коли було десять — теж вік, у чотирнадцять, тепер у двадцять!
— Припини.
Я замовк, заспокоївся й з’їв маринованого шампіньйона… Стало набагато краще… Дядя Сєрьожа продовжував сидіти без задньої думки, насолоджуючись, певно, своєю духовною та душевною причетністю до Майка Йогансена (1895—1937, хто не знає)… Я спочатку не міг зметикувати, як дядя Сєрьожа може спокійно сприймати такі речі, такі наїзди, але потім згадав, що він найліпший і першокласний, що йому допомагає залишатися спокійним у таких ситуаціях його дзен-буддизм, його Рікша, Рекша та матмахум разом узяті, його Симорон та просто глузд, який при будьяких обставинах залишається здоровим…
— То, Сєрьожа, ти не відповів, — затягла знову стара курва, моя бабушка, — коли ми будемо деребанити твої гроші…
— Ой, мадам, боюсь, що ніколи…
— Дядя, — знову не витерпів я, — і ти будеш надалі терпіти це знущання!
— А я не терплю, — спокійно відповів дядя Сєрьожа, і перехилив чарку з горілкою. Він має право випити, тому що вона, горілка, була куплена на його гроші.
Я не витримав і, сказавши, що срав я на вас усіх, вибіг надвір.
<empty-line/>
Я блукав садами та покинутими будівлями, я прогулювався, насолоджуючись вересневим сонечком, яке під вечір усе ж таки показало свої масні промені. Проходячи старим єврейським кладовищем, я побачив купку готиків-ідіотиків, які готичним фотоапаратом готично фотографували себе готичних. Я повертів указівним пальцем біля скроні, на що у мене полетіли скручені долоні з висунутими на перший план готичними середніми пальцями…
Я сидів на пагорбі, який штучно розташувався ще за радянських часів за кладовищем. Він був насипаний спеціально, щоб вода, що стікала з кладовища, своїми сіоністськими сумішами не отруювала людей, що мешкали внизу, над річкою. Я сидів на тому пагорбі й міркував, що я, певно, вдався у дядю Сєрьожу, а не в турботливу маму чи волохатого тата, я внутрішнім зором дивився на прості речі своїми непростими внутрішніми очима, я розмальовував чорно-білі заходи сонця і траву, у яку занурив стомлені ноги. Мене щось кликало, щось штовхало уперед, до неосяжних країв, де, мабуть, був і дядя Сєрьожа, і я зрозумів, що маю бігти — вперед, кудись, моя душа має вирватись назовні, поблукати тими світами і повернутися назад, до тіла… Я ступив один крок у безодню і покотився пагорбом донизу, набиваючи синці об пеньки та поливальні трубки…
<empty-line/>
Додому я прийшов уже майже затемна.
На веранді стояла засмучена турботлива мама і дивилась на мене сумними очима.
— Що… що трапилось, — занервував я.
— Твій дядя виявився таким негідником! Ми усі дуже любили його, а він просто наплював у наші серця…
Я забіг у хату, зафутболив ногою якогось (точно не нашого) кота й залетів до вітальні. Один із дядь бив ногами мого (мого!) дядю Сєрьожу, а двоє інших разом із моїм волохатим татом рились у дядьовій дорожній сумці. Бабушка Неоніла мовчки сиділа за столом і жувала торт…
Підлетівши до одного з дядь, який бив МОГО, з криками «наволоч», я з усієї сили копитнув його у поперек, з чого той невиразно охнув і сів на софу… Розуміючи, що він мене не вдарить, жбурнув у нього невеличку гантель, яка поцілила йому прямісінько у голову. Виступила кров, прямуючи невеличкою цівкою у напрямку ока. Бабушка від того ледь не подавилась.
— Я не дав ані копійки, — посміхнувся, долаючи біль, дядя Сєрьожа.
— Нічого, — кажу, — ми обов’язково підемо по шльондрах. Одразу після одужання…
— Ні, — тихо промовив він, — залишайся з Ґалею, будь їй вірним… Вона, незважаючи на свою руськість, певно, добра дівчина…
— Дуже, — зрадів я… — Дуже!
— А гроші вони не знайдуть… вони у камері схову на вашому місцевому, як і ринок, вокзалі…
Це були не останні слова мого дяді Сєрьожи, тому що він одужав буквально через тиждень. Ми поїхали до нього у Львів і довго гуляли бабинолітніми годинами й до самісінької ночі сиділи у затишних кафетеріях…
Якби ж то…
<empty-line/>
<subtitle>8</subtitle>
<empty-line/>
Чим займався Фєдя у сімдесяті, я, чесно кажучи, і не знаю… Знаю лише, що у середині сімдесятих він, майже непитущий, запив. Причому нікому не була відома причина. Прадід просто прокинувся одним прекрасним сонячним ранком, узяв у руки пляшку і запив. Сильно, потужно, виразно. Причому цей алкогольний неофіт бухав наодинці, не підпускаючи до себе нікого. У той самий час вирішив він вирощувати троянди. Накупив з десяток книжок про троянди. Вирощування і догляд. І на своїй ділянці у чотири сотки, яка прилягала до будиночку, що в провулку Ломоносова, 92, Фєдя розбив розарій. Він бухав і дивився на троянди. Просто сидів у шезлонгу, дудлив водяру і споглядав за тим, як цвітуть троянди, як розпускаються бутони, як гине тлінь під тютюновою отрутою… Так продовжувалося два роки, поки одного такого ж сонячного ранку він не прокинувся і навіть не доторкнувся до пляшки. Троянди згинули, а прадід просох.
І ніхто, навіть баба Шура, не знали, що саме спонукало її чоловіка взятися за пляшку і що спонукало покинути пиття… Але потім уже, після запою, коли всетаки випадав час на якісь сімейні або просто державні свята, прадід міг дозволити собі випити грамів сто. Після чого він розкисав і вдавався у сороміцькі розповіді про свою молодість, де і з ким він придавався розпусті, кого кохав, а кого просто безжально використовував для задоволення своїх плотських потреб. І це мені нагадує мене самого. Якось приїздив я до одного з українських міст, де ненароком закохався в одну дівчину. Ну, буває так… сам того не очікуєш, аж раптом — хоп! — і все…
У нас там була невеличка компанія. Усі як один художники і літератори, аж, чесно кажучи, нудно. В однієї дівчини, яка була родом з Прилук, у цьому місті був багатенький дядечко, який презентував їй трикімнатну обставлену квартирку, де ми всі, ясна річ, зависали. Я зупинявся в неї, коли приїздив до цього міста. На лоджії у неї стояли два великі фотелі. І завжди, коли напивався, я брав за руку оту свою дівчину, вмощував її у фотель, сам сідав поруч і розповідав їй про своїх колишніх. Що цікаво, дівчині це реально подобалось, вона виловлювала якесь незрозуміле для мене задоволення, свій власний, міщанський мазохізм. Однак це було не дуже й часто. По-перше, це було в іншому місті, куди я приїжджав, можливо, не дуже рідко, але все ж таки приїжджав туди, а не мешкав там, а подруге, я майже не п’ю. Як тоді, так і зараз. Але, чесно кажучи, буває, зриваюсь, видзвонюю одного свого знайомого, прихильника гурту ДДТ, творчості Майка Науменка (майже Йогансен) та Олександра Башлачова. Ми з ним напиваємось до свинячого вереску, йдемо на горезвісний Майдан у «трубу» й шукаємо пригод на свої сраки. Мій знайомий, маючи неабиякий шнобель, поважною ходою розгулює «трубою» і єрепенить, що він єврей, і, скіни, де ви поховались. Але, за іронією долі, усі тамтешні скіни боягузи, а нариватися на двох п’яних ідіотів не всім кортить.