Цього ви не знайдете в Яндексі
Шрифт:
І в ту хвилину я розумію, що у мене самого очко клаца, що я сам, в принципі нормальний, майже сміливий чувак, засцяв нагнутися й ризикнути підібрати ті гроші. Нє, це вже зараз я розумію, що це все фігня, а тоді, вирішуючи з годину брати ті гроші чи нє, ми настільки себе накрутили, що вже потім, коли я таки осмілів і нагнувся за грошима, від переляку і несподіванки сам ледь не обмочився. Так шо і таке буває… І ця справа підбирання банкнот сильніша за усіх гопів світу, за усі наркотики світу, за усі видрочені оргазми. Зрівнятися могла хіба ота дівчинка, про яку я і не хочу нікому доповідати, і взагалі, нехай то все залишиться в моїх комплексах,
<empty-line/>
<subtitle>3</subtitle>
<empty-line/>
Так от, почну з того, що грати з трирічною дитиною у шахи — справа сильнодіюча й наркотична… Любити трирічну дитину — собі на сміх, Богу до гріха… Любити її, як свою власну… але ж не власна. Як буває шкода, коли щось-таки та і не твоє, коли ти непевно намагаєшся приховати свої назрілі почуття, кажеш матусі тієї дитини: «Яка у вас чудова дитина», а сам до себе промовляєш болючі й пекучі слова заздрості, от бляха, яка ж у неї чудова дитина…
Мене привели до якоїсь подоби дитячого садка і сказали: «Ми йдемо у справах, а ти, будь ласка, посидь із нашою дитиною, ми тобі віддячимо як годиться, ми ненадовго — дві-три годинки…» І ти сідаєш на зручний диванчик, дістаєш журнал і починаєш його гортати. Який цікавий журнал, думаєш ти…
Те ж саме трапилось і зі мною… Я сів на зручний диванчик, дістав журнал і подумав, який, бляха, цікавий цей журнал. Аж раптом мою увагу привернуло оте трирічне, ймовірно, розумне створіннячко. Чим би тебе оце розважити, дитино…
— Як тебе звуть, — питаюсь я, заздалегідь знаючи, як її звуть.
— Лєра, — невпевнено відмовляє створіннячко.
— А скільки тобі років, — питаюсь я.
— Я і сама не знаю, мама каже, що три, а насправді… я їй, чесно кажучи, не дуже довіряю…
— Ага, — кажу, — зрозуміло…
І вона сиділа до мене спиною за восьмикутним дитячим столиком для занять. Маленький столик, як і все, що було у цій кімнаті, у цій квартирі, пристосованій для занять маленьких дітей. І ця дивна організація простору, великі світлі вікна, висока біла стеля та маленькі предмети меблів. Це дещо зводило з розуму…
<empty-line/>
Цей типу дитячий садок заснувала моя мати, яка у силу свого професійного хисту і безпосередньо своєї педагогічної діяльності займалась тут із дітьми. Це була підготовча школа, куди заможні батьки приводили своїх чад на процедури розвитку, першого авдиторного пізнання світу, розвою моторики рук та логічного мислення… Ця квартира, обладнана під школу, слугувала для мене причалом, коли я, тверезий чи нетверезий, пізно ввечері, коли всі зняття закінчувались, приводив сюди дівчат на каву. Мама на це дала добро, тому що розуміла, що до нашого помешкання, яке ми наймали у гладкої неохайної єврейки, когось привести мені, вже майже дорослому, повному сексуальної енергії юнаку, елементарно незручно…
І ось я сидів на тому дивані, на якому я зазвичай знаходився в горизонтальному положенні, сидів і розмірковував чи то над цікавістю журналу,
І знову журнал… таємниця цікавості журналу, зрештою, як і таємниці всього цікавого криються у нецікавості чогось іншого, так само, як на тлі цікавого журналу контрастує цей москвофільський і нецікавий. Чому я маю читати цей непотріб?
Інша справа — той, цікавий, ні з чим незрівнянний… від нього виникає відчуття заздрості, радості, тріумфу, відчуття життєвої патетики у горлі, слиновиділення й плач, зрошений пінтами сліз, а також слиз, неймовірні образи у голові та горизонти неосяжних просторів перед очима, виникає очманіння, очамріння, мурчання й розподіл численних, чисельних полиць думок на яруси…
Інша справа я. Та що я? Споглядаючи за маленькою щокатою надгарною дівчинкою, я розв’язував пелех чуттєвих рівнянь, у яких рішення заздалегідь непередбачені. Першим неочікуваним стусаном у потилицю було Лєрене звернення до мене російською.
— Артьом, — сказала вона, — я хачу к мамє.
Я думав, вона розмовляє українською.
— Я думав, ти розмовляєш українською.
— Це я з тобою так. Я все розумію.
Зрозуміло.
— Зрозуміло. Я теж, Лєрочка, хочу до мами.
Фак, ну а що я мав сказати? Що її мама скоро повернеться?
— Твоя мама скоро повернеться, — я все ж таки це сказав.
Здається, вона не повірила мені.
— Не скоро, а за три години.
Ні, вона не повірила мені. Та і не дивно. Я ж бо для неї здаюсь щонайменше нудним дядьком із цікавим та нецікавим журналами у торбі, хоча не виключено, що у тій торбі є ще якісь добреники, розважальні ігри, повчальні історії, бездоганні формули людського щастя, кольорові олівці, які їй, певно, і не потрібні, у неї ж акварель. Надто мокра, щоб нею користуватися, та хіба вона розуміє? У мене є цікавий літературний журнал з авангардними, трохи непристойними малюнками та нецікавий майже-російський журнал, де, окрім бездарного тексту, вліплені бездарні світлини та тупезні акварелі й туші травневого бузку й диких коней. Та їй, певно, обидва часописи здаються надто малоцікавими, та хіба вона розуміє?
Другим стусаном у потилицю був її шепіт. Вона підійшла до мене, що сидів на софі, й прошепотіла щось невиразне і, як мені здалося, наболіле.
— Що ти кажеш, Лєра?
Вона повторила, але я знову не розібрав, і, вже користуючись своїм підсвідомим здогадом, догнав, що ж вона від мене хоче.
— Ти хочеш пісять? — запитав я, але запитав надто голосно, так що Лєра не відповіла, а лише відкрила рот, що мало означати «да».
То був не стусан, а пєздюль, причому трубою, або добрячий копняк під зад добряче підкованим мартенсом.
— А сама не зможеш?
— Ні, — тихо проговорила вона, — мені треба світло увімкнути…
— Ага… — з полегшенням зітхнув я, бо ж ніколи не водив дітей, а тим більше дівчат, пісяти, хіба шо у друзки п’яних.
Я увімкнув світло у туалеті, по ніздрях забарабанив приємний ананасовий глейд. Лєра застигла на порозі й благально глянула на мене. Шо?
— Що?
Вона стояла і мовчала. Я не знав, що говорити, що робити, як себе вести у такій ситуації. Боже, заблагав я, чому вона не п’яна?