Цього ви не знайдете в Яндексі
Шрифт:
<empty-line/>
<subtitle>2</subtitle>
<empty-line/>
Одного разу, трапилось це майже нещодавно, потрапив я до дивної квартири з дивними людьми. Один мій добрий знайомий знімав квартиру в одної віруючої. Та, у свою чергу, підселила до нього ще двох своїх подружок.
— Не бійся, — запевнила віруюча, — вони нормальні дівчата.
— Я і не боюсь, — сказав мій знайомий.
Вирішив той знайомий запросити мене до себе у гості.
— Приходь, — каже він, — до мене в гості.
— Немає питань, — кажу, — прийду.
І я прийшов. Мого знайомого вдома не було.
— Я на роботі, — зателефонував мені знайомий. — Почекай.
Коли я зайшов, мене привітали дві здивовані дівчини. Одна з них була гладкою білявкою, а інша — не менш гладкою, але брюнеткою… Вони одразу запропонували напитися води, скуштувати смаженої картоплі й помолитися…
— Ні, — жартую, — Господь мені не дозволяє їсти смажену
— Дивно, — кажуть вони. — А нам Господь дозволяє.
— То у вас такий, — кажу, — Господь.
— Неправда, — каже одна з них, — Господь у нас один…
Я вирішив не сперечатися й сів коло батареї центрального опалення. Ті дві здивовані товстухи одразу принесли мені подушку під дупу.
— Дякую, — сказав я.
— Секс до шлюбу, — перелякано шепнула, хукаючи мені в вухо, одна з гладких, — гріх.
— Де, — питаюсь, — ви бачите секс?
<empty-line/>
Дивна якась квартира. Що мені відомо, так це те, що оті дві віруючі товстухи мешкають у цій квартирі, а усі інші якимсь дивом потрапили сюди і невідомо чого хочуть. Я сидів тихцем і намагався нікому не заважати. Хтось примірював якісь сукні, хтось слухав Ірину Білик, хтось їв смажену картоплю й молився. По всій квартирі були розклеєні оті дивні баптистські рибки, в одному з кутків вітальні була нагромаджена купа гуманітарки, — і жодного образу, а лише слова, точніше, написи, про те, що Ісус мене любить…
— Бєзатвєтная любовь, — прокоментував я.
А потім прийшли хлопці. Вони були бойфрендами отих товстух. Бойфрендам було по шістнадцять років, це у той час, коли товстухам було по двадцять п’ять. Мене вони попрохали перебратися на кухню, а самі зі своїми бойфрендами розташувались у вітальні. Позапалювали свічки, розвісили гірлянди й заходилися співати релігійних пісень. Потім, певно, релігійні пісні їм набридли, і вони почали співати про «…нє-сматрі-ти-па-старанам…». Усі від того шалено раділи, а згодом запросили приєднатися до них. Точніше, прийшов один із бойфрендів, якого, як я довідався пізніше, звуть Славік. Він зайшов на кухню, коли я їв щось надто говєнне й пролепетав:
— Приєднуйтесь до нас! Ми незабаром будемо грати у маскарад!
Йоп ти, думаю, це ж що, з бабехами по двадцять п’ять років?
<empty-line/>
Та справа не у бабехах, звичайно, і не у хлопцях, у яких лобки тільки-но обросли ріденьким пір’ячком, справа у конфлікті, який наростав з нашою відмовою, з нашим безбожним і гріховним баченням світу, з нашим баченням проблем людства й планом розвитку засобів для вирішення тих проблем… У їхніх очах я виглядав неприкаяною людиною, що втратила сама себе, молоддю без мети у житті й Бога у серці. Вони ж для мене були релігійними фанатиками, які здатні з’їсти власних матерів, аби догодити Господу їхньому Ісусу Христу. Я знав, що святі отці їхньої церкви ведуть війну з іншими святими отцями інших церков і сект, вони заробляють гроші на гуманітарній допомозі з Канади, З’єднаних Стейтів Америки та Аргентини та на продажу Біблій від Тері Лова. Я ніколи не вірив жодному з фанатиків. Їм не можна довіряти так само, як не можна довіряти наркоманам, які обіцяють повернути твій наручний годинник о 17-й годині біля отого продуктового магазина, головне прийти. Вони, фанатики, надто чемні, вони проникливо зазирають тобі в очі й пропонують свою нікчемну допомогу, кажучи, що Господь їх благословив на добро, але якщо копнути трохи глибше, проникнути у їхні фанатичні душі, то неодмінно натрапиш на страшне кубло ненависті до всіх невірних. Вони ненавидять ще більше, ніж можу собі дозволити ненавидіти я, пересічний грішник, вони ненавидять молодь, яка щось уміє, але завдячує за це не Богу, вони ненавидять православних і католиків, кальвіністів та протестантів, митців і вчених, шахтарів і вчителів, майстрів і підмайстрів, законослухняних домогосподарок і сліпих музик, Інтернет, метрополітен, пуантилістів та експресіоністів, проституток та поважних матрон, інкасаторів та інкубаторів, позитивістів та фройдо-юнгістів. Вони ненавидять чорних, і це незважаючи на те, що у їхніх журналах одні лише чорні й монголоїди. Вони ненавидять тебе за право вибору й за розум. Вони ненавидять Конта, Спенсера й Дюркгейма, тому що ти намагаєшся поставити приклади на їхніх працях. У розмові з ними є один хворобливий момент. Ти приводиш якісь факти, аргументи, намагаєшся мислити логічно й спонукаєш їх мислити так само, але у кінці розмови ти чуєш від них, що Бог пробачить, Бог милосердний. Їхні єзуїтські посмішки й двовимірне нутро тебе вбиває, але ти нічого не можеш вдіяти. Викладачі в університетах та академіях ставлять незадовільно тому, що ти не приділяєш належної уваги Богові.
І все мало закінчитися миром, та все, зрештою, і закінчилось миром, але баптисти змусили мене, несміливого віровідступника, дивитися вульгарну чорну комедію про негритянського еФБееРівця, який переодягався у товсту жінку, вони дивилися цю комедію разом зі мною. Вони сміялися з найтупіших моментів, вони возвеличували пердіння до божого шепоту.
Мій знайомий у той вечір так і не прийшов. У нього на роботі проводили ревізію…
<empty-line/>
Коли помер Папа, мене це дуже сильно занепокоїло. І занепокоїло саме не те, що Іван Павло ІІ помер, можна сказати, трагічно загинув за мільйони вірян, людей, які вірять у Господа. Нічого такого. Ні в якому разі. Тут ось у чому причина. Тоді, у квітні, щось трапилось із католицьким світом, щось переломилось. Мільйони, мільйони людей ревіли так, начебто вони втратили власну дитину, наче помер їхній кузен Браян, якому було двадцять років і який міг зробити ще стільки для цього світу. Як каже мій приятель, атнюдь ні хуя! Вони плакали через смерть майже дев’яностолітнього мужика, що його якісь кардинали нарекли святим. Те, що Льолік не любив у дитинстві лаятися матом, не давав списувати однокласникам і був відмінником — не робить його святим, те, що Льолік знав багато мов, вдавав із себе Якубовіча, якому дарують національні одежі, фотографуються з ним, дарують йому домашні консервації й танкістські шоломи, — робить із нього не святого, а скоріш блазня. Один польський журналіст, особа, яка мені особисто неприємна, та і неприємна, мабуть, взагалі, Єжи Урбан, редактор видання «Нєт», зауважив досить влучно щодо образу Папи та цього ажіотажу навколо нього. Це тупий мазохізм, казав Урбан, люди створили собі ідола і поклоняються йому навіть після його смерті…
Саме у той час я був у Польщі, я бачив людей на вулиці, я бачив, як вони ходять із сумними обличчями, як одна стара пані у бакалійній крамниці казала, що смерть Папи для неї була настільки несподіваною, що вона не могла говорити вісім годин, і взагалі, додала пані, я розраховувала на безсмертя Папи. Вона розраховувала, подумав я тоді, які ж у неї розрахунки? Вона ж, врештірешт, мешкає не у З’єднаних Стейтах, де студенти коледжів вірять у Пітера Пена і в Матрицю. Це поважного віку жінка, яка все життя прожила у складних відносинах із цим світом… і вона розраховувала. Тоді мені й Достоєвський пригадався. Коли старець Зосима забздівся, то у людей виникли деякі сумніви щодо його святості. Я було намагався розмірно поговорити з одним поляком, комуністом. Це нормально, казав я, що людина у такому віці помирає, навіщо, кажу, це перетворювати на фарс. Людина помирає, починає смердіти, її бальзамують, закопують чи спалюють, і це нормально. І навіть комуніст зреагував неадекватно. Пся крев, лютував той, донерветер, кричав комуніст, це ж Папа!
І тоді я зрозумів, що люди вірять не у Господа їхнього Бога, а у свого Якубовіча, якого можна побачити по телевізору п’ятничними вечорами, а якщо пощастить, то і заспівати йому частівку та одягнути його у водолазний костюм. І Бог, здається мені, любив Папу не менше всіх католиків, тому за ті мої думки він розгнівався на мене, і мене депортували з Польщі.
<empty-line/>
Узагалі, у цьому світі є три речі, з якими у мене особливі, можна сказати, складні, але складні у діалектичному розумінні, відносини. Перша річ — Бог, потім — дівчата і під кінець — професор кафедри соціології Леонід Григорович Ніколаєнко. Але то, зрештою, як і все інше, не так і важливо, тому що не нам вирішувати, що є важливо, а що ні. І навіть соціальний статус, матеріальне становище, якийсь там чин або наукове звання не дає людині права визначати потрібні і непотрібні речі. Кожному своє. Саме так і йшлося в написі на в’їзді до одного з концтаборів, але то вже залежність від хворобливих, а подекуди і вбивчих речей, таких, як параноя, нацизм, алкоголізм та запущений онанізм.
<empty-line/>
І все. Ну не те, щоб так вже і все, але майже все. Мене все ж таки це все накриває важкою пеленою, мене зчавило, понівечило і викинуло на смітник. От тільки що то було, я не знаю, знаю лише, що було не надто приємно. Зрештою, всі ми переживаємо якісь складні й незрозумілі хвилини у своєму житті. Одного разу, наприклад, сидячи у «Бабуїні» з одним корешом-репером і за сумісництвом літератором (хіба не нудно?), глушили пиво. Сиділи, значить, ми за барною стійкою, воскрешаючи померлих поетів та реперів, обговорюючи молочний понос дівчини, яка співала начебто джаз, і те, що флейтист Олег рятує весь той їхній акустик-бенд. Сиділи собі назирці, палили цигарки, аж раптом угледів я під стійкою, за невеличкою плетеною перебіркою бабки. Давай, кажу корешу, беремо гроші. Ні хуя, каже кореш. Чого, питаюсь, очко клаца? Ні, каже він, незручно, просто тут усі офіціантки палять на нас, адміністратор, блядь, бармени, а ми інтелігентні люди, ми, врештірешт, майбутнє нашої держави, майже еліта. Хуїта, кажу я, нагинаєшся, береш, і ми далі бухаєм. Це ж гроші не закладу, а якийсь такий же п’яний, як і ми, зронив, тим більше невідомо, коли він їх зронив, невідомо, чого ти туди нагинаєшся, і взагалі, ми ж пацани серйозні…