Діти Яфета
Шрифт:
У Торонто головному обозному Січової організації Канади Володимирові Босому через океанські хвилі долітали слова В’ячеслава Казимировича:
— Всі ми об’єднуємось біля персоніфікуючої нашу державну ідею особи гетьмана Павла Скоропадського і біля його Роду, і всі ми підлягаєм йому через безпо- середні наші влади тих організацій, до яких нале- жимо.
27
Від Чикаленка не сховалася втома на зятевому обличчі: посіріле якесь воно, навіть з відтінком жов- тизни, мов аркуш газетного паперу, що пролежав кілька днів на підвіконні під прямим сонячним проме-
Лікарі посилають В’ячеслава Казимировича у Швейцарію, — оповідав мету подорожі Скоропис, — кажуть, що він довго не видержить, коли не виїде туди.
Шкода мені дуже цього чоловіка, — розумів кло- поти зятя Євген Харлампійович. — Як там не було б, але то один з найцінніших наших робітників.
Про нехитре здоров’я В’ячеслава Казимировича ще раніше розказувала дочка Вікторія, коли мова зайшла про другий випуск «Хліборобської України»:
То досить велика книжка, і є в ній багато солід- них статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липин- ського. На жаль, він дуже некріпкий: оце недавно про- лежав знов майже місяць з температурою тридцять дев’ять з лишнім; якийсь грип, мовлять, а я думаю, що у нього також легені хворі, а од легенів вже ослабло страшно і серце. Треба спокій, а він дуже працює, боїться, що умре з голоду, бо грошей за душею ніяких не має. А мусить слать ще жінці й дитині в Галичину — і ті нічого не мають. Тут ще й на «Хлібороба» треба: друк тепер коштує страшенно, ось тому так довго аль- манах не виходить, що все бракує грошей, а позичить ніде.
Чикаленко не раз у думці сердився і на зятя, і на Липинського, і на всю їхню затію зі Скоропадським.
Євгена Харлампійовича переконують, що Скоропад- ський є людиною надзвичайно сміливою, рисковитою і тепер це вже зовсім не та невиразна постать, що була 1918 року — він набрався досвіду, став свідомим укра- їнським націоналістом та самостійником, розвився політично взагалі…
Ну як же ці милі й самовіддані люди не втямлять, гадав Чикаленко, що монархії не на часі, хай і в формі для наших земель традиційного гетьманату, монархії та імперії всюди падають, як струхлявілі й зогнилі дуби, люд обирає тепер якийсь демократичніший путівник… А Липинський всієї моці до того ж докла- дає, аби теоретичну, якусь ідеологічну підвалину під задумку ту непевну підкласти. «Як можна в сей час, — писав у щоденнику обурений Чикаленко, навіть не обурений, а такий роздратований і злий, аж між рукою та сторінкою щоденника, видавалося, іскри сердиті проскакували, — коли людство стремиться до визволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархіз- му, автократизму і т. д. Я розумію, що можна говори- ти про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парла- ментаризм, ні радянські форми не зможуть привести до порядку розбурхане море, втихомирити отих звірів ненажерії. Для них дійсно треба якогось «усмирите- ля», але возводити се в систему, проголошувати прин- цип «единовластия» в часи, коли валяться трони, коли людство отим єдиновластієм доведене до розва- лу, до повної руїни, шукає нових форм, які б врятува- ли його, повернули до норми життя, заснованого на справедливості, на знищенні визискування одними — других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ці ідеї виходять від людей, яких я вважав здатними до державного творчества».
З іншого ж боку, наше населення так змучилося, гортав думки Євген Харлампійович, так втомилося від
Зрештою, вишукуючи сьогодні кошти для хворого, людяно чинить зять ще й тому, думав Євген Харлам- пійович, що колись самому Скорописові і дочці Вікторії в лиху пору неабияк Липинський у поміч став. Як вибралися вони з того жаху на своїй землі до Відня, то негадано занедужав серйозно Олександр Філаретович та надовго зліг. А вибралися вони хіба з благенькими чемоданчиками і без ніяких запасів.
Липинський нам дуже багато поміг, — оповідала згодом Вікторія. — Ходив часто до хворого Олександра Філаретовича, виробив там документи, виплатив гроші…
Пам’яталося Чикаленкові зізнання самого Липин- ського про перепони й пороги в такому многотрудному в їхньому становищі видавничому ділі:
Нашу невеличку літературу видаємо власними коштами, то все тяжче долається, бо належимо до тих, які на революції не заробляли, а все, що мали, стратили. Така ось доля чистісінького поміщика, до того ж потомственного, В’ячеслава Липинського, як, зреш- тою, і його, Чикаленка, багатія-буржуя з далеких та завше милих, незабутніх ніколи його Перешор… Та й Скоропадський до схожих буржуїв належить: як став гетьманом, то запропонували йому в Маріїнський па- лац переїхати. Відмовився він одразу, не хочу, казав, як Керенський, у час людської біди чорної в палацах жити. Мешкав в одному будинку зі штабом та охоро-
ною, дочкам дали тісну кімнатку під дахом, а синові малому Данилові взагалі місця забракло, то у ванній кімнаті спав. Зараз же гетьманша професійно шиє, господарюють усі, город тримають, свиней, курей і навіть козу. А тим часом члени Директорії порозкра- дали своїм партіям, як оповідали Євгенові Харлам- пійовичу обізнані люди, по десятку мільйонів, а коли розбігалися після катастрофи, то кожний з них повіз із собою по мільйончику. Виправдовувалися тим, що ці гроші їм дала партія за витрачену енергію і нерви під час будування Української держави.
У щоденнику Чикаленка залишиться про це кілька рядків, таких суголосних рядкам Липинського про Хама і Яфета:
«Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродії живуть тепер розкішно скрізь по заграницях, дивуючи всіх розкиданням грошей, і скандалізують Україну. В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію, що українські високопоставлені гості розплатилися з ними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосіб обманули їх…»
28
Наче стрілка на годиннику раптово здригнулася, стрибнула й завмерла на поділці наміченій — Липин- ський відчув, що далі не буде вже відкладати давним- давно задуману працю «Хам і Яфет».
А в підзаголовок він поставить: «З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.».
З димом пустило хамство його Русалівські Чагари, з димом пішли недописані історичні праці та бібліоте- ка, а в могилу загнало воно щирого приятеля селяни- на Левка Зануду. Для В’ячеслава Казимировича
навіть не принципово було знати ім’я убивці, та й де його знайти тоді, на палаючій від краю до краю землі, ім’я те і так пізнаване, однаково звучить з сивих пра- давніх часів — Хамом кличуть його.