Діти Яфета
Шрифт:
До столу Скоропис добрався тільки опісля догани вельми суворої його Вікторії, але все ж на папір поклав останні слова:
«Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа серди- лися... Тут же одверто написане те, що думаю у відпо- відь на Ваш такий же одвертий лист. Їхатиму нонче у Німеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлю до Вас; бо на поїздку нас обох справді з грошима скрут- но. Щиро Ваш Олександр».
…Як задощило, вмить замурзалося все до видно- краю, так і прояснилося небо раптово, заясніло, мов хустиною хто по запотілому склу тернув, — Олек-
26
Задощило знову, вплелася сіра негода, кисла осінь у німецькому містечку Райхенау ще нуднішою видава- лася Липинському, аніж у далеких Затурцях — в таку
пору хворість його молоділа. Він почав писати листа Дмитрові Донцову напівлежачи, бо несила було навіть звестися, а писати, не відкладаючи, мусив: і так затри- мався з відповіддю на його попередній лист, просив дарувати йому, тож вибачатися ще раз зовсім не випа- дало.
Поклавши кілька перших рядків на папір, В’яче- слав Казимирович на мить зупинився. Звиклий до чіт- ких формулювань, він мав насамперед подумки окрес- лити речення. Якийсь час просто дивився у вікно, де по шибках ліниво спливали дощові краплини і де, вітром занесений, до скла притулився жовтий кленовий листок, мов просився у дім від сирої нудної мряки; великий такий, лапатий, з чорними цятками поміж прожилок, листок той дивом хіба на шибці тримався. Липинському в листі не хотілося просто відбутися чем- ністю чи напустити отої осінньої, як за вікном, мряки літературної, продумати аргументи він мав конче, бо не медом намащені будуть слова, а незгода гірка в них звучатиме; мусив відверто сказати:
«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по полі- тичній дорозі і ще прикріщі Ваші думки про одного з
наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з того гуртка нашого, довоєнних українських самостійників європейського складу, було менше «привати» — спра- ва Українська сьогодня б не пропадала… Нездатність до витворення власної організованої аристократії, брак у кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любови — ось проклят- тя України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас, так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, що помимо всіх глибинних різниць між вами, по суті і Ви, і він в європейському розумінню того слова — Патріоти…»
Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміг- рації нашій осіння сира незгода як вплуталася, то й досі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьми Яфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа- Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, а Донцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі ж бо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан сус- пільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце, нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках яко- гось примарного золотого руна чи інших скарбів поки- нули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагою були з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що за незнаними досі законами в кожного одночасно тече кров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хто- зна, може те дослідять колись велемудрі вчені…
Він напише-таки давно задуману працю про Яфета і Хама, про обох цих кревних синів на його землі, на якій вигодувалися і зростали. Він
«Хамство це мусить пізнати без страху, до самого коріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кож- ний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над
Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любовю синівською з пониження піднести, перемігши хамство кругом себе і перш за все в собі».
Таке вже життя повелося в Липинського, що мусив частенько спілкуватися з лікарями та час до часу ана- лізи крові здавати. Якось попросився було глянути під мікроскопом, яка ж у нього та кров — клітини рослин не раз, і не два в мікроскопічному збільшенні бачив, як вчився агрономії у Кракові, а от крові якось не доводилося досі. Він без пояснень, звісно, спершу не знав, як дрібнюсінькі ті тільця відрізняти, інше ж на думку спало. Малесенькі часточки, ті тільця дрібню- сінькі, які понесуть по судинах поживу і кисень, під скельцем мікроскопа штовхалися хаотично і безтол- ково. Отже, з них ніякого зиску тілу, мимовільно подумалося, як не буде якоїсь сили, не буде чогось, що стисне у струмінь їх та направить до цілі, Творцем і природою предковічною писаної, — в кроля чи люди- ни, птахи чи жаби — а робить те діло серце, двигунчик невтомний.
Так і тут, в еміграції, всі вони лише дрібні кров’яні тільця, що спиняться поступово, затихнуть і висох- нуть, як оті, що під мікроскопічним скельцем, коли не буде кому їх стиснути в струмінь.
Доки вагання тривали, було одне, а як зійшлися на постаті Павла Скоропадського, на його гетьманській персоніфікації, то всі сумніви і балачки мали лиши- тись десь там за спиною.
У Румунію, в Бухарест, Андрієві Білопольському несла пошта слова В’ячеслава Казимировича:
«Не зневірюйтеся першими невдачами і конче постарайтеся закласти місцеву хліборобську органі- зацію. На мою думку, мусить вона бути автономна, як наш Союз Варшавський, важно тільки, щоби визнава-
ли і надалі авторитет Павла Петровича та готувались до майбутнього зїзду в зимі хліборобських органі- зацій».
Науковий львівський щоквартальник «Богосло- вія» звернувся до В’ячеслава Казимировича з прохан- ням участі в ювілейній книзі, присвяченій митропо- литові Андрею Шептицькому. Липинський не мав серця відмовити, але й участь взяти не було змоги: пошана моя, відповідав, до митрополита не дозволяє мені виконати свою працю наспіх і зле. А виконати її добре не можна, бо тут, на чужині, бракує потрібних для праці джерел, та й нездужає він якраз тяжко. Але ґрунтовний лист цілковито відповідав науковій солід- ній розвідці. Дві постаті В’ячеслав Казимирович поряд поставив:
«Власне з таких найглибших і найміцніших істо- ричних підкладів нації виросли: і найвидатніший представник нашої Влади духовної — Церковної, і найвидатніший представник нашої Влади світської — Державної. Тому, незважаючи на всі ріжниці, які від- било на них наше вікове розшарпання Української Землі, обидва вони — і нащадок галицьких бояр та митрополитів, Андрей Шептицький, і нащадок козацьких гетьманів, Павло Скоропадський — дійш- ли в своїй природній еволюції до творення реальної Української Держави, йдучи до неї двома споконвіч- ними шляхами: шляхом Церкви і шляхом Меча…»