Діти Яфета
Шрифт:
повернутися до політичної праці.
Цим Ви даєте фактичну змогу нашому ГЕТЬМАНОВІ довести розпочате Вами велике ДІЛО до слушного кінця. Біля НЬОГО всі ми присягаємо скупчитися, та, не ухи- ляючися ні від яких жертв, ЙОМУ в цій праці допомогти.
Нехай ВЕЛИКИЙ ГОСПОДЬ в Своїм Милосерді скоріше відновить Ваше здоровля і тим самим дасть Вам можливість
повернутися до активної політичної праці на велику користь нашому ДІЛОВІ.
Члени Ради Присяжних У.С.Х.Д.:
Ол. Скоропис-Йолтуховський С.Шемет. Монтрезор.
Л.Сідлецький
Дійсні члени
Йой, В’ячеславе Казимировичу, думав Скоропис- Йолтуховський, складаючи кілька номерів газети
«Діло» і рівняючи ретельненько краї, мов так можна вирівняти те, що навперекіс пішло між людськими душами, друже наш В’ячеславе, нестримний у своїй самовідданості, ти ж не можеш останнім часом тижня- ми навіть ноги спустити з ліжка… А тут повінню, дяка Богові, рух гетьманський розливається. Окрім укра- їнських громад в Австрії, Польщі, Болгарії та Німеч- чині, в багатьох інших європейських державах, вже перекинувся він через Атлантику, з просвітницько-ос- вітних товариств в Східній Канаді під проводом В. Бо- сого кріпне «Січ» з монархічною орієнтацією, той дух усе відчутніший у пресових виданнях «Пробій» та
«Канадійський українець». Січові організації ширять- ся на західному боці країни кленового листка, вже вишкіл військовий молодь проходить у резервних канадських частинах армії, і в Сполучених Штатах участь в маневрах беруть у схожих формаціях. У геть- манців свої літаки «Київ», «Україна» і «Львів», зблис- куючи на сонці металевими боками з українською сим- волікою, у небо знімаються. У Франції, Польщі чимало гетьманців, в Італії, у Болгарії, Чехії та Румунії…
Тож невже, В’ячеславе Казимировичу, в нас у гру- дях замість серця живого залізяки вистукують? А погляд кривий та ревнивий у бік Скоропадського, який має частину твоєї ноші собі за спину закинути, мусиш пом’якшити, мужність у собі самому відшука-
ти, бо ж де дітися тут, коли навіть гірського повітря часто-густо тобі забракне, як зі схлипуванням хіба в півсили вдихнеш запалими і вимученими своїми леге- нями?
32
Біль у грудях над серцем, де була каверна, сперш обпік жариною невеликою, Липинський прокинувся, хоч ледве перед тим лише заплющив повіки — і вже всю ніч не брав сон. З тієї дрібної жарини розгорялося
нестримно, як видалося, справжнісіньке полум’я і біль охоплював усе більшу ділянку грудей; попри затиснуті зуби, застогнав мимовільно.
Фройляйн Юля, як за дверима почувся той стогін, відразу ж схопилася і поспіхом стала вдягатися. Вона доглядає хворого, її обов’язок — чимось облегшити біль, проте тут була цілком безпорадна — то, напевне, Липинський сваритиме, але мусить негайно побігти й покликати лікаря. Обережно, щоб не скрипнули, при- чинила за собою двері й пірнула у лютневу ніч, де б’є просто в обличчя у темені мокрий набридливий сніг.
Лікар зробив укол знеболювального, жар у грудях трішки притих, але однаково ще довго тлів, як тліє жарина під шаром попелу, хіба під ранок, коли засірі- ли віконні шибки, Липинський на якийсь час при- дрімнув.
Він собі завів твердий розпорядок і незрушно його дотримувався, чи то сонячно, чи дощить або сніг мете, чи болить, чи на мить яку відійшло,
має втручатися чи перебити бодай ненароком той ритуал.
А насамперед день починався з молитви перед розп’яттям і старовинною фамільною іконою, з якими ніколи не розлучався, перевозив їх всюди, де замешка- ти випадало. Пообіч висіли гравюра Богдана Хмель- ницького та фотографічні репродукції старих родин- них портретів; щоправда, висів раніше також портрет Павла Скоропадського, та зараз на його місці, як легка тінь, заледве виднівся прямокутник менш вигорілої від світла стіни.
Випивши чаю, сідав до праці — багацько причин вигадає життя не працювати; не конче сідати вже, з самісінького ранку, шепочуть лукаво на вуха спокуси, можна ж відкласти на потім, але є тільки один спосіб не втратити день, не змарнувати бодай дрібненьку крихту життя — трудитися; все повернути можна, якщо поіржавіє метал, то з руди новий виплавлять, град виб’є хліби, то наступного року зростуть, от тіль- ки як зайде сонце, то нема чародіїв чи мудреців його завернути.
Лише у свята і неділю працювати вважав гріхом. Ще в Райхенау, коли дужчим був, не пропускав недільних відправ, тільки в Бадегу, як погіршало, не завжди сил вистачало. А як надходили Пасха або Різдво, то й сам помагав охоче святочний стіл лаштувати.
Нагодований достоту самотністю, Липинський радів, коли до нього приїжджали гості й залюбки коло них клопотався. Тільки несподіваних відвідин не тер- пів — ледве налаштувався, як радіоприймач на потрібну хвилю, зібрався з думками, щоб вистелити їх рядками рівними, як вистелюють господині волинські лляне полотно для відбілення на траві, як тут — на' тобі, думки перебили… А треба ж сідати до праці, сонця голоблею ніяк не підіпреш, сідати, чи з на-
строєм добрим, чи той настрій десь загуляв і забув попередити, о котрій годині повернеться.
Ще складніше змусити себе сідати за стіл письмо- вий, коли не тільки у грудях жар не згасає, а й душа обпечена, недовірою побратимів недавніх та обмовами злими геть закіптюжена.
Інколи напливав відчай, такий пекучий, аж зеле- ний, тоді нестримно манило все покинути, все забути, пірнути у безвість і небуття — в такі хвилини він про- сив милосердного Бога наблизити ту останню мить, про яку не потрібно великої грамоти здогадатися: половину легень подавно спалила хвороба, друга ж половина теж напівспалена, себто лишилася одна чверть…
Той відчай пронизливо зазвучить у розлогому листі Дмитрові Дорошенку.
«Поки я був здоровіщий, я вів терпеливо своє діло. Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося. Сьогодня поволі починаю вертати до спокою. З факту, що я між Українцями, з якими я всіма силами своєї душі хотів злитися в одну державницьку громаду — що серед цих Українців я як був, так і остався «чужим тілом» — роблю висновок, що ці Українці єсть орга- нічно нездатні до державного життя…»