Діти Яфета
Шрифт:
А ще муляла око райкому статуя Матері Божої біля будинку, талановитим майстром виконана статуя з білого мармуру, привезеного з неблизької Італії. За наказом райкому розтрощили скульптуру, а на тому ж постаменті встановили бетонного жеребця.
Чи ж не правда, красень? — тішилося началь- ство, любовно зирячи і аж пальцями приклацуючи від утіхи.
35
У монастирську келію отця Григорія Онуфріва злегка постукали.
Вас подавно чекає незнайома жінка. У неї, певне, якесь горе, — переступив поріг монах, що одночасно був тут за пароха.
Отець Григорій відразу вийшов до відвідувачки — горе те було написане на її обличчі. Обгорілі вії та брови,
Другої світової війни розгулялося лихо людське не- спинно і нестримно, неймовірними і безкінечними обширами.
Отець Григорій поспитав, хто ж вона буде. Зачувши українську мову в цьому сільському мона-
стирі, за півтора десятка кілометрів від провінційного німецького міста Плятлінга, жінка від несподіванки, видавалося, ще більше зашарілася, хоч і без того нескладно було по неприродному рум’янцеві зрозумі- ти, що гарячка не облишала її.
Отче, благаю, допоможіть… Я тут чужа-чужани- ця, опинилася випадково проїздом, ні одної душі зна- йомої… Поможіть поховати по-християнському мого батька.
Віддалений гуркіт гармат проникав навіть через товсті монастирські стіни, вони час до часу, особливо після недалеких снарядних вибухів, злегка здригали- ся — та на те ніхто не звертав уваги. Отець Григорій, виходець з галицького краю, по вимові незнайомої жінки відразу впізнав, що вона із Центральної або Східної України, отож православна, — і тривога заля- гла на душу.
Ви не греко-католичка? — перепитав для годить- ся, бо відповідь уже наперед знав. Цей монастир нале- жав католикам, тож можна очікувати тертя й міжкон- фесійного непорозуміння.
Батько покійний завше до греко-католиків при- язно ставився, — відчула вагання отця незнайома жінка. — Він мав навіть вельми прихильного листа від апостольського адміністратора в Німеччині Петра Вергуна…
Хто ж ваш батько? — запитав по хвилі отець Григорій.
Гетьман України Павло Скоропадський, — по- спішно відказала жінка, наче боялася, що її не вислу-
хають і вона знову опиниться одинокою серед незнайо- мого люду, на чужій землі, до того ж земля та закипає від безперервних вибухів і розгніване небо над нею реве хижими літаками, після яких ще шпаркіше кипить та мучена і перемучена багато разів земля. — Батько відійшов два дні тому, ні домовини, ні місця на кладовищі, а я сама теж щойно зі шпитального ліжка, ледве світом ступаю. Поткнулася було до тутешніх урядовців, але їм уже не до мене. Поможіть, Христом- Богом благаю…
То буде майже неможливо, подумав отець Григорій, бо досі тут православних на католицькому кладовищі ще не ховали.
Затинаючись, схлипуючи та витираючи хустинкою очі, донька Скоропадського Єлисавета стала оповідати з тим же поспіхом подробиці своєї подорожі, останньої й трагічної для її батька.
Квітневого ранку 1945 року вони виїхали з-під Веймера в Оберсдорф до своєї сім’ї. На зупинці в Плятлінгу раптом заупокійно завила сирена, спові- щаючи про наліт союзницьких бомбардувальників; люди з вагонів нажаханою овечою отарою сипонули на вокзал — вказівників до бомбосховищ чомусь не було, та й однаково навряд чи встигли б вони; лавина людсь- ка винесла їх під зовнішню
Але по наступному вибухові настала для Єлисавети ніч безпам’ятства, довга й тягуча, сповнена хіба хао- тичних видінь і підсвідомих страхів.
До пам’яті Єлисавета, зазнавши перелому переніс- ся, тріщин черепа та опіків, прийшла вже у лікарні і відразу ж запитала про батька. Він живий, слава Богу, тільки рана велика під лівим оком, трохи менші побі- ля вуст, але голова з лівого боку геть обпечена. Як уже здужала, то причалапала у батькову палату, нишком зиркнула на графік температурний, де крива нижче тридцяти дев’яти опускатися ніяк не хотіла.
Два тижні витримав зранений, ще якогось дня ні- мецький медперсонал прихитрився у немічного викрас- ти нерозлучну впродовж років іконку, не забувши при- хопити попутно улюблений медальйон на золотому лан- цюжку, а під ранок двадцять четвертого батька не стало.
«Милий Боже, яке те життя гірке, — думав отець Григорій, ідучи до пароха, — і які в цьому житті не- збагненні шляхи випадають…»
В Меттені у шпиталі помер український король,– упіймавши погляд пароха, отець тепер уже не відпус- кав його, що було моці, затявся тому поглядові не дати сковзнути, розминутися, збігти й втекти. В німецькій мові немає слова «гетьман», тож найточніший відпо- відник ужив «кьонінг», тобто «король». — Треба поховати за християнським звичаєм на кладовищі.
Це неможливо! — парох повільно підводився зі свого крісла, й обличчя його ставало кам’яним. — Покійний був православним, тому хіба без священика і поза межами кладовища.
«Ні, голубе, — відказував подумки отець Григо- рій, — не дозволимо поховати українського короля під парканом і без Слова Божого».
У такому разі я звернуся до абата монастиря Гофмана.
Ваше право.
Смію вам нагадати, — притис на слові отець Гри- горій, — енцикліку Папи Бенедикта XV, видану ще в часи Першої світової. Тією енциклікою в разі відсут- ності священика православного обряд погребіння до- зволялося вчинити католицькому. Що з того часу змі- нилося? І нарешті, коли я не зможу як священик і українець скласти останнє пошанування своєму коро- лю, я полишаю цей монастир.
Щось у душі пароха зрушило, кам’яне посіріле його обличчя знову стало звичайним людським, як нагадав отець про осуд історії, й урешті опустив парох очі.
Хороніть. Я теж у посильній помочі стану.
Тіло гетьмана Скоропадського винесли з каплички і вже зібралися класти в поспіхом збиту труну, вистеле- ну одними лише свіжими, що клеїлися ще смолою, стружками. І знову затисло серце в отця Григорія від тої убогості, від тої неймовірної невідповідності поста- ті покійного та обставин останньої години його земно- го шляху. Згадав тут отець, що в келії в нього лежали ще два сувої домотканого полотна, прихоплені ним з рідного краю на всяк випадок у далекі дороги. Приніс те полотно, прикрили ним якось стружку.