Діти Яфета
Шрифт:
Далі не можу, — швидше видихнув, аніж мовив той.
Скоропис мовчки закинув Василеву руку собі на плече, і вони тепер сніг топтали разом, на двох маючи три ноги, з колони, слава Богові, не вибилися, минув їх той ризик страшний, от тільки ступати слід у слід передніх стало куди складніше.
Вивихнув ногу чи, може, й зламав, — виправдо- вувався Василь, спираючись на плече старшого на доб- рих два десятки років Олександра Філаретовича.
Вони не здатні були йти таким самим кроком, як інші в’язні, відставати вже почали, та передні, час до часу озираючись злодійкувато, і собі, зрозумівши спра- ву, уповільнювали ходу, від чого колона розтягувала-
Облиште мене, — через якийсь час попросився несподіваним дитячим тоном Василь, якому в душі допікало більше, ніж біль у нозі.
Скоропис навіть не відповів, нічого на балачку тра- тити силу, її кожна крапелька ще знадобиться, от тільки від поту, який невідь-звідки взявся у висохло- му тілі, від того поту навіть сорочка мокріла та від морозу, що пронизував одяг нехитрий, швидко тут же ставала бляхою.
Киньте мене, навіщо я вам, самі рятуйтеся, — просився знову Василь.
Ідіть уже, бо вони ж на вас і патрона полінують- ся витратити, — врешті образився Олександр Філа- ретович, відкинув ті кілька слів навіть не йому, роз- кислому, а просто поперед себе у білі сніги.
Раптом Петрашкевич якось дивно схлипнув та закашлявся, наче хлібною кришкою похлинувся і оце ніяк не може ні ковтнути її, ні в інший спосіб прогна- ти, Скоропис відчув, як затряслися Василеві плечі — Олександр Філаретович здивовано повернув голову.
Простіть мені… — Василеве лице було мокрим, очевидно, від снігу, що танув на його обличчі. — Простіть, то я видав вас про оту… помсту.
Скоропис подивовано кліпав очима, ніяк не міг утя- мити, що таке каже йому чоловік і до чого в цій довгій колоні, мов жалобна процесія за знатним покійником, уся ота мова.
Як викликав із бараку слідчий, — провадив Василь, — то мордували й допитувалися про вас: з ким балакаєте і про що. Ні з ким, кажу, хіба з Господом, молитву про себе читає. «А яку?» Ну, «Отче наш», кажу, псалми там різні, не пам’ятаю всіх, щось про Бога помсти, здається, інші якісь. Простіть…
Ідіть уже, — тільки й мовив Скоропис. — Хай Бог вас прощає.
Він справді тримався після арешту хіба на молитві: і в товарняку для худоби, і в бараці з вишикуваними вздовж стіни вартовими-мерцями, крім звичних, при-
гадував знані ще в дитинстві псалми, дивом вони на пам’ять верталися через низку десятиліть — і серед них псалом дев’яносто третій.
«Бог помсти, Господь, Бог помсти з’явився, Піднесися, о Судде землі, бундючним заплату від-
дай!
Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні вті- шатися будуть?
Доки будуть верзти, говорити бундючно, доки будуть пишатися злочинці?..»
Чи він має право, думалося Олександрові Філа- ретовичу, судити в душі цього чоловіка, що мимовільно навів на нього злобу слідчих, не зі своєї вини став Хамом? А чи не більшу рацію мав тут твій побратим, який спочив півтора вже десятиліття у віденському передмісті Віннервальде, той самий дивовижно неком- промісний, жорсткий і деколи навіть жорстокий В’ячеслав Казимирович, коли у завершальних рядках праці своєї казав: «І помолімося за брата нашого, за рід- ного, за Хама, щоб Бог Милосердний освітив його Милостю Своєю, щоб послав йому
— Ідіть уже, — повторив Скоропис-Йолтуховсь- кий. — Десь же є край снігів.
Мело та крутило, в білу мліч йшла чорна колона, завивала протяжно собачими голосами зловтішна і люта віхола…
37
Збивалися бусли на пожнивних полях у табунці, кружляли під чутну лиш їм мелодію у вигадливому танці, а тоді, знявшись у голубінь небесну та прощаль- не коло зробивши над жовтими нивами з полукіпками,
в тепліші краї відлітали. І знову верталися за кличем душі своєї лелечої, як скресала заледве крига на Турії, майстрували кубла нові чи старі підрихтовували на високих деревах або просто на облюбованих домівках затурцівських, а коли те діло звершували, то задирали угору дзьоби й клекотали про новосілля радісно та пере- можно... І так було шість десятків разів.
На початку дев’яностих років століття двадцятого, над шляхом з Луцька до Володимира, у селі Затурцях, на місці, де донедавна був смітник і шляховики щебінь зсипали, з’явився простий дубовий хрест, руш- ником вишитим перев’язаний, і квіти біля хреста зацвіли. На скромній керамічній табличці перехожі могли прочитати ім’я «В’ячеслав Липинський».
Він таки повернувся додому. Вдруге через шість десятиліть — і, гадається, тепер назавжди.
У тій дорозі мученій судилося бачити йому і діток Яфета, і Хамового сім’я не бракувало. Як 1931 року вер- тався з Відня до Луцька, залізницею прибув у труні металевій, то зустрічала і проводжала його «Просвіта». Люди Яфетові на труну клали квіти, вистеляли ними дорогу, процесія багатотисячна в національних одно- строях і під національними прапорами, хоч діялося те під займанщиною польською, пішки й на конях про- воджала його у самі Затурці. І тут знайшов свій спочи- нок Липинський в родинній гробниці на цвинтарі.
Нарешті скінчився такий затяжний поєдинок з Хамом, двобій з середульшим цим Ноєвим сином, поєдинок з його повторенням і, зрештою, двобій у самому собі.
Але то видавалося так... Насправді живучим сотво- рений Хам через шістнадцять років темної ночі прихо- дить на польські могилки і руйнує родинну гробницю. Прах Липинського він на траву викидає і краде мета- леву труну — з тої труни виплавить ложки й миски,
потирає потішено руки, от уже шикарним буде гешефт…
Ті, хто десятки верст ішли пішки з Луцька за тру- ною і квітами дорогу тоді вистеляли, поправляють гробницю, зроблять нову труну; тепер уже й красти нічого.
Але середульший Ноєвий син вигадливий, він може в будь-якій подобі заявитися раптом — ще через два десятиліття всідається він у зручне крісло радянсько- го керівника, «влади-визволителя», і спогорда на всіх споглядає: тепер він до скону буде правити світом... Польські могилки йдуть під бульдозерний ніж, пам’ятники і надгробки з поховань лягли у фундамент радгоспного свинарника, із землею зрівняли могилу Липинського.
Знову миготять десятиліття, трішки іншими стають люди.
Аж очима кліпати став середульший той Ноїв син, коли першого травня 1990 року діти з місцевої школи прийшли на колишні могилки і поклали квіти на місці могили Липинського: мало того, прийшли під прапором українським національним, що вперше тут по війні залопотів на вітрові. То нечувано, враз десь взялася міліція, інспекція у справах неповнолітніх…