Дарунки Шамбали (на украинском языке)
Шрифт:
– А про що я саме говорив? Ага, згадав. Нiч у Гiмалаях...
– Цiкаво, як ви натрапили на того "їжачка"?
– Отож, я стояв i милувався небом, а тодi опустив очi на землю i побачив за кiлька крокiв перед собою блiдо-фiолетове свiтiння. Подумав, що це слiди зоряного сяйва на сiткiвцi очей. Зажмурився, аж нi - свiтло нiби струмує iз самої землi, наповнюючи коротюсiнькi кривулястi провiднички. Може, то жилки якогось кристала? Пiдходжу, нахиляюсь - колючка. Виткнулась бiля камiнця та й свiтиться, подає про себе вiсть. Удень, звичайно, я б її не помiтив, а якби й помiтив,
– Уранцi викопали?
– Е, нi, так зразу не можна. А раптом загине, втратить свої властивостi? Необачнiсть може завдати непоправної шкоди. Ми все обмiркували, виробили цiлу програму дiй. Насамперед, звичайно, почали шукати ще один екземпляр. Обстежили кожен камiнчик, кожну грудочку в радiусi, може, з пiвкiлометра - цiлий тиждень шукали, i все марно. Хто його знав, може, така дивовижа одна-однiсiнька на сто квадратних кiлометрiв! Або з'являється раз у десятилiття чи навiть у столiття. От i зустрiнься. Вирiшили ризикнути викопали ту колючку з грунтом, пересадили у горщечок. Дарунок Шамбали! Тепер уже з нетерпiнням очiкували вечора. I яка ж була наша радiсть, коли в темрявi намету засвiтилися цi головки!
– Фосфорне свiтiння?
– спитала Муза.
– В тому-то й штука, що нi. Природа його електромагнiтна. Ще не з'ясоване тiльки джерело. Можна припустити, що в цьому процесi бере участь чимало чинникiв, зокрема бiосфера i динамiка хiмiчних процесiв у самiй рослинi. А взагалi, нерозшифрованих iєроглiфiв Природи - сила-силенна...
– Увага!
– почулося з гучномовця.
– Керiвникам груп i перекладачам термiново зiбратися в тенiсному залi! Повторюю...
– Таємниць багато, - обiзвалася Муза, коли динамiк умовк.
– Але ж, як сказано, людина має пiдкорити Природу.
Микитюк помовчав, збираючись з думками.
– Пiдкорити... Як на мене, то мусимо жити в злагодi з нею. Спробували он в Амазонiї випалювати джунглi, порушили тонку рiвноваiу ї тiльки наробили шкоди. Нi, треба шанувати закони Природи. Муза осмiхнулася:
– Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природi не все досконало i корективи просто необхiднi.
– Хто знає... Це вже фiлософiя, не мiй фах.
Дiвчина не вiдступала.
– Гаразд, ось вам фiзiологiя. Бiль. Людина страждає, мучиться. А для чого?
– Поставити питання легше, нiж вiдповiсти. Бiль... Все це дуже складно. Нейрофiзiологiчна картина цього вiдчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується i передається в головний мозок, невiдомо. Але це - сигнал небезпеки, конче необхiдна iнформацiя. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не iснувало болю, його слiд було б винайти.
– Мабуть, у неї нiщо не болiло, в цiєї вченої, - сказала Муза.
– Нехай i сигнал. Але навiщо сигналiзувати увесь час? Досить було б, скажiмо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.
– Це явище, як помислити, не вкладається
– Ви, може, подумали, Ростиславе... не знаю, як вас по-батьковi...
– Не треба церемонiй. Менi тридцять, i я теж неодружений.
– Може, ви подумали, що я пiклуюсь про себе. Зовсiм нi. Мозолi - це, зрештою, дрiбниця. Але скiльки пiдлостi i жорстокостi робиться на свiтi через бiль! Як подумаєш, то аж страшно стає.
– На жаль, це так, Музо. Але Природа тут нi при чому.
– Та мабуть, - зiтхнула.
– А все-таки... удосконалення не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докiнчили про свого "їжачка".
– Та була з ним пригода. Хлопцi несли гербарiй, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, бiля грудей, i на тобi: щойно зiйшли на невисоку сiдловину, як над горою, може, з пiвкiлометра вiд нас, з'явилася велика свiтляна куля. "Лiтаюча тарiлка!" - загукали хлопцi. Я крутнувся в той бiк, не втримав рiвноваги, упав i скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопцi казали, що бачили навiть люки чи iлюмiнатори, а я впевнений, що то якийсь свiтловий атмосферний ефект, сам по собi дуже рiдкiсний i цiкавий.
– Що ж було далi?
– Та що, горщечок розбився на друзки, грунт розсипався, колючка десь зникла. При цьому я забився колiном, воно напухло i болiло страшенно, та я повзав, шукаючи рослинку, i ненароком уколовся об неї саме тим болючим мiсцем. Ну, думаю, щастить - сiм голочок уп'ялося!
– Так часто буває.
– Муза спiвчутливо хитнула головою.
– По собi знаю.
– Еге, менi кольнуло, але буквально через кiлька секунд колiно перестало болiти, пухлина почала спадати, я пiдвiвся i пiшов, навiть не накульгуючи. Отак випадково ми п дiзналися про лiкувальнi властивостi "їжачка". А тепер ось його укол допомiг вивести iз шоку i нашу туристку.
– Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!
Микитюк не любив допускати стороннiх очей i рук до своїх експонатiв, а тут одразу i з радiстю погодився.
– Ходiмо!
Iз смiхом i жартами перейшли хитку корму. На боковiй, заскленiй частинi палуби вхопилася за його лiкоть, щоб не впасти. Зупинилися, враженi величним видовищем. Червоний, нiби набухлий кров'ю, диск Сонця то рiзко пiднiмався вгору, тягнучи за собою стiну розбурханого моря, то падав униз, i хвилi з шумом вiдступали, даючи йому мiсце.
– Розгулявся шторм...
– з острахом i захопленням сказала Муза.
– Аж Сонце пiдкидав.
– I ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезiї, то в такий спосiб свiтовий океан дихав, насичується повiтрям.
– Без поезiї життя не цiкаве, - зауважила Муза.
– Пам'ятаєте, у Тичини: "Всесвiт наш - це дивна казка..."
Отак вони й стояли, зрiдка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пiрнуло у хвилi i бiльше не показувалось. Сумовита задума охопила дiвчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерiгала подiбну картину, переживала схожий душевний стан.