Дарунки Шамбали (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

А Ростислава осявала радiсть: нарештi зустрiв дiвчину, яка iмпонує йому i, здається, зацiкавилась "ним. Правду кажучи, вiн запримiтив її ще на початку цього круїзу, тiльки не наважувався зазнайомитись. Спасибi, допомiг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрiчi, i ось лiнiї їхнього життя нарештi перетнулися на цьому кораблi. Ростислав i ранiше не нарiкав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, i це було так незвично, що вiн аж розгубився. Червонiв, не знав, де подiти

свої руки.

– Сонце зайшло. Ходiмо?

Дiвчина здригнулась, мовби з несподiванки, але одразу опанувала себе.

– Ми йдемо, йдемо та нiяк не дiйдемо, - усмiхнулась.

Микитюк вiдчинив масивнi дверi, тримав їх, доки дiвчина не переступила високий порiг, а тодi причинив, долаючи натиск вiтру, i повiв її сходами вниз - у тепло i свiтло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. "Хлопцi вже, певно, в барi, - подумав, - це якраз добре, а то почнуть кпинити..." Увiмкнув свiтло - ой, леле!
– все, що було на столику, тепер валялось на пiдлозi, килимок притрушений iндiйською кавою, а банка, певно, закотилась пiд лiжко.

Муза скинула плаща i почала прибирати.

– Шкода кави. Це ви її п'єте, Ростиславе?

– Так. Але нiчого, маю ще про запас.

Йому було приємно спостерiгати за рухами дiвчини, хоч i незграбними,як вона простягала руку, як пiдводилась i потiм, балансуючи, присiдала навпочiпки. Iз столика знову падало, довелося все класти на лiжко.

– То де ж ваш таємничий "їжачок"?
– Муза сiла на стiлець i одразу проїхалась на ньому до коридорчика.
– Атракцiон!

Вiн пiдняв її разом iз стiльцем i вiднiс до столика.

– Тримайтесь, Музо, а то ще наб'єте гулю. А "їжачок" подорожує в чемоданi, зараз дiстану.

Висунув з-пiд лiжка великий шкiряний чемодан, охоплений двома ременями, вiдiмкнув i вийняв маленьку картонну коробочку.

– Ось де вiн!
– весело вигукнув, сiдаючи на лiжко.
– Нате, знайомтесь, - дав їй коробочку.
– Та тiльки обережно, не вколiться.

Муза тендiтними пальцями зняла кришку, але, крiм вати, нiчого не побачила. Ростислав допомiг видобути колючку з вати. Справдi, нiчого особливого. Вiд коротюсiнького стовбурця в усi боки стирчать кривулястi шпички вишневого кольору. Помацала - мiцнющi, як сталевi.

– А знаєте, здається, вiдчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

– У вас дуже чутливi пальцi, Музо.

– Недаремно ж я пiанiстка, - сказала, не повертаючи голови. Невiдривно дивилася на чудернацьку рослину.

– Але я не берусь твердити, що струм iде зi шпичакiв, - не то серйозно, не то жартома заперечив учений.
– Може, навпаки - iз ваших пальцiв.

– Таке скажете, наче я електростанцiя.
– В голосi її вчувалися смiшинки.

– Не смiйтесь, кожен має електромагнiтне поле. А у вас воно особливо сильне.

– Комплiмент? Дякую.

В їхню розмову раптом

втрутився динамiк:

– Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю...

– От невчасно...
– зiтхнув Ростислав.
– Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

– А як прийдуть твої... вашi?..

– Та їх не буде до пiзньої ночi! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза пiдвелася поглянути в iлюмiнатор, та її так хитнуло, що аж скривилась вiд болю. "Проклятущий мозоль", - подумала сердито i всiлася на лiжко, почала знiмати панчоху...

Несподiвано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

– Ой, пробачте! Забув узяти "їжачка"...

Муза знiяковiла, засоромилася власних рухiв, але спромоглася на жарт:

– Я вже поклала спати цю колючу тваринку... Микитюк усмiхнувся, вхопив коробочку i, балансуючи, кинувся до дверей.

Едiнбург! Ростиславовi чомусь давно мрiялось побувати в головному мiстi далекої вiд України, але манливої Шотландiї. Уявлявся Едiнбург бiлокам'яним юрмищем палацiв у високостi, мiж голубим небом i морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусi, вiн бачив, що переважають темнi тони.

– В моїй уявi вiн поставав слiпучо-бiлим, цей Едiнбург, - обiзвався до Музи, що невiдривно дивилася у вiкно.

– Вiн такий i був, це кiптява. Столiттями ж у печах топили вугiллям, а димарiв он, бачиш, скiльки!

Справдi, димарiв - тьма-тьмуща. I жодного круглого, всi призмоподiбнi, наче грубi дошки.

– Кiптява столiть.

– Аз деяких будинкiв уже змили сажу - он якi свiтлi, - продовжувала Муза.
– Поглянь, ось почали...

Микитюк i сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстрiч, частина фасаду вже очищена, мала колiр слонової кiстки.

– Так, так. Отже, я бачив Едiнбург... колись, - усмiхнувся Ростислав.

– Наш мозок здатний творити дива...
– зиркнула на нього весело i додала його словами: - Все це дуже складно.

Автобус зупинився бiля розчинених ворiт королiвського замку. Ступаючи на вичовгане камiння просторого двору, куди нiмо дивились вiкна потемнiлого середньовiчного палацу, Микитюк вiдчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.

Муза спробувала розворушити супутника.

– Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?

У коридорi палацу красувався вирощений у вазонi будячище - колючий, iз червонястим квiтом угорi.

– Розкiшний екземпляр, - байдуже кивнув Ростислав i знову замовк, нiби прислухаючись до екскурсовода, який розповiдав, що колись у давнину будяки врятували вiйсько шотландською короля: глупої ночi вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися i скрикнули... Потiм був заснований навiть орден Будяка...