Дарунки Шамбали (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Скрипить пiд ногами трап.

У каютi, навiть не переодягаючись у пiжаму, лiг перепочити i зiбратися з думками. Шумiла повiтродувка, женучи легкий вiтерець.

"Ну, гаразд, закоханий друже, - запитував себе Микитюк, - може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоцiйний стан, який характеризується... величиною... нi, ступенем втрати здорового глузду! Це витiвки, хитрощi Природи, що мають на метi продовження людського роду. А ти вiдкинь усi чари, поглянь на все тверезо..."

Микитюк зiтхнув.

Еге, все це справдi дуже складно.

Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. "Ну що ж, з обличчя не гiрший за iнших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? I заведу - коли... вона покохає".

– Увага! Запрошуємо на вечерю...

Ростислав заспiшив, щоб ранiше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхнiй стiл.

Цокання посуду, голоснi перемови, смiх, жарти. Її не видно.

Сусiди по столу повечеряли, пiшли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. "Чого ця жiнка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти... Стривожена".

– Що? Муза хвора?! Навiть марила? "Перехитрити Природу... Вимкнути бiль..." Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Бiжу, бiжу... Ох, бiдолашна... А я...

Медчастина тут же, на кормi, лише пiднятися три маршi вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гiмалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скiльки. Спочатку свiдомiсть його облягла чорна хмара тривоги i жалю: в той час, як вiн подорожував, дiвчина страждала у тiснявi корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зiйшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радiсть: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортецi, а не тому, що... знехтувала. Iнтуїцiя його не пiдвела - це таки вона, єдина в свiтi...

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зiйшла радiсть, лiкарка опустила очi.

– Ну, як вашi пацiєнтки?
– з веселою жвавiстю запитав Микитюк.

Лiкарка покрутила у пальцях пiнцет, похмуро скапала:

– Ленiнградка нiчого вже, криза минає. А от киянка... щось незрозумiле. Нi на якi болi не скаржилась, i раптом... Боюсь, ми не зможемо нiчого вдiяти...

Микитюк зблiд, обома руками обперся об край столика, за яким сидiла лiкарка.

– Дiагноз? Дiагноз установили?

– Так. Сепсис.

– А лiкування?

– Антибiотики. Переливання кровi. Нiщо не допомагає.

Микитюк одiрвався вiд столика, мовчки заходив по передпокою.

– Не треба так хвилюватися, - обiзвалася лiкарка.
– Вона вам хто?

– Майбутня дружина.

– А-а...

Лiкарка пiдвелася i прочинила дверi iзолятора:

– Зайдiть.

Муза-Марiйка лежала на бiлiй постелi пiд бiлим простирадлом з розплющеними очима, що темнiли, як двi сливи. О боже, як вона помарнiла! Щоки сiрi, землистi, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку - гаряча, як вогонь.

– Що сталося, люба?

– Вона непритомна, - констатувала лiкарка.
–

Навiть ваш "їжачок"...

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

– "Їжачок"? Ага, так... Готуйте шприц! Я миттю...
– I кинувся до виходу.

На бiль не скаржилась... Ну, ясно - вкололась "їжачком". Таки подумала перехитрити Природу, i як вiн тодi не здогадався? Поспiшав. I зараз треба квапитись, це просто щастя, що вiн узяв того каламарчика iз собою.

Ключик не потрапляв у гнiздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарештi вхопив каламарчика i, полишивши чемодан розкритим, а дверi в каюту незачиненими, побiг до сходiв.

Лiкарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рiдину, кiлька разiв струснула скляночку i поставила на столик.

– Нiякої етикетки... Що це?

– Це звiдти, що й "їжачок" - iз Гiмалаїв. По краплинi збирав... Може, назвати: "Дарунок Шамбали"? Але ми гаємо час.

– Ви пересвiдчились, що ця есенцiя...

– Препарат не пройшов клiнiчного випробування, я просто не встиг. Його дiю я перевiряв на собi...

– Ну, знаєте... Ризик...

– Нехай i ризик, але ж iншого виходу нема. Давайте шприц!

Лiкарка насупила брови.

– Я на себе такої вiдповiдальностi взяти не можу.

– Я беру!
– з викликом сказав Микитюк.

– Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою - то iнше, а це вводити в органiзм...

– Вона ж гине, помирає - ви ж самi сказали!
– розпачливо вигукнув Микитюк.
– Хiба не ваш обов'язок випробувати все...

– Так. I ми зробили все можливе. Загляньте в iсторiю хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

– Попрошу капiтана!

Може, з хвилину роз'яснював капiтановi ситуацiю, iнформував про живлючий гiмалайський екстракт.

– Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тiльки сопiла, притуливши трубку до вуха. "I це лiкарка... думав Микитюк.
– Розминулась з покликанням, її мiсце на Бессарабському ринку..."

– Ну що ж. Раз капiтан наказує... Але ви дайте менi розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславовi в скронi, вiдчув, як раптово пiднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

"Та ну її, цю бочку, - розгнiваний сiв до столика, вихопив ручку з бокової кишенi: - Витримка, витримка, спокiй... А то ще руки тремтiтимуть".

– Ну, все? Давайте шприц, я сам.

...Кiлька годин пiсля уколу Муза-Марiйка була мiж життям i смертю. Микитюк, надiвши бiлого халата, сидiв коло її лiжка, нiби ждучи вiстей з далекого краю.

Нарештi першу обнадiйливу звiстку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкi рожевi плями, ось вона клiпнула повiками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стiнах, стелi, тодi побачила Ростислава.