Дай серцю волю, заведе у неволю

Кропивницький Марко Лукич

Виходить Скуб­ко, ук­ло­няється па­руб­кам і про­сить їх в ха­ту.

Іван (вер­тається). Тре­ба побігти ще за му­зи­ка­ми. Чорт йо­го зна, яку їм і ціну да­ва­ти. Он­деч­ки й дівча­та вже йдуть. (Пішов).

Ява 6

Дівчата (ста­ють про­ти ха­ти і співа­ють).

Заручена та Одар­ка, Заручена; Дала

свою білу ру­ку На вічну за­ру­ку. Чи ми ж тобі та й, Одар­ко, Не ка­за­ли, Чи ми ж тво­го й сер­денька Не втіша­ли,- Не йди, не йди та до бро­ду Рано по во­ду, Та не слу­хай тих го­лубів, Де два за­гу­дуть…

Одарка вий­шла з ха­ти і кла­няється дівча­там тричі у но­ги. Потім зап­ро­шує їх до ха­ти.

Ява 7

Два му­зи­ки і Іван.

Іван. Ідіть же, дя­денька, пря­мо в ха­ту, а мені ще де­ку­ди тре­ба збігать. Так що ж, дя­денька, до­го­вор так, як я го­во­рив?

Музика. Ні, так бу­де не лов­ко. Чет­вер­та­ка до кар­бо­ван­ця на­ба­виш?

Іван. А ка­кой-бо ви!… Та беріть двад­цять копійок срібла - про­сю вас!

Музика. Як то мож­на? Штру­мент же що-не­будь стоїть, ну й струн, мо­же, на ціло­го гри­ве­ни­ка зоп­суєш, так во­но чо­гось кош­тує? Те­пер са­ма тон­ша стру­на, так во­на, брат, аг­лицька або ще й до­рож­ча!… Как ти по­лигаєш?

Іван. Ну, не­хай бу­де по-ва­шо­му! З ва­ми не зго­во­риш!

Музика. Вєрно!… По­то­му штоб і га­ва­рить, так обученіє тре­бується… Чуд­ной ти! Те­пе­ра хоч і на скрипці на­ву­ка тож чо­го-не­будь стоїть… Я, мо­же, не од­но­го кар­бо­ван­ця зап­ла­тив, до­ки нав­чив­ся. Дам я те­пе­ра тобі скрип­ку, на, на, на!… От ти й не заг­раєш; бо звєсно, как не ту­ди пальці сто­ять. Во­но до вся­ко­го діла є на­ука… Мені драт­вою прив'язу­ва­ли пальці до скрип­ки, до­ки нав­чи­ли! Прив'яже - і грай… да!… А вот как єтот мальчон­ка був пре­дос­тав­лен до ме­ня у ндра­во­ученіє, так што я з ним восприїмчив був. Ось роз­ка­жи, как я тебя мушт­ро­вав!

2-й му­зи­ка. Ме­не дя­денька би­ли, у-у, здо­ро­во би­ли!…

1-й му­зи­ка. Мальчон­ка вон ніча­во, ну только пйоть, біда, як пйоть!… Раз од­наж­ди до­го­во­ри­лись ми свадьбу грать за 75 ко­пеєк. По­ло­жим, про­де­ше­ви­ли. Так вон по­ба­чив на вікні пляш­ку, ду­мав, что вод­ка, та й ук­рав її, та в гор­ло; а то хи­ти­жен… Што ж ти ду­маєш, чуть ду­ба не дав. Так я йо­го як схва­тив за хол­ку, да как тріпо­нув, так так увесь каніфоль з не­го і вис­ко­чив!…

2-й му­зи­ка. Мені у сирівці ви­мо­чу­ва­ли ру­ки, а далі шевською смо­лою на­ти­ра­ли пуч­ки, щоб отак-о гуділо… (По­ка­зує на бу­боні).

Іван. Та доб­ре-доб­ре, йди вже; бо те­бе й за день не пе­рес­лу­хаєш!

1-й му­зи­ка.

То-то ж бо й є! До вся­ко­го діла тре­ба знать, як і що!… (Пішов у ха­ту, наст­ро­ю­ючи скрип­ку). Я тобі уся­кий та­нець так заг­раю, що… Я мо­жу ко­зак-вальця, і жидівоч­ку, і всякі панські танці!…

Ява 8

Іван. У ко­го б же це мені по­зи­чи­ти на сва­тан­ня цілу сви­ту або хоч невірненько­го жу­па­на? Піду до ста­ро­го Ган­ну­щен­ка: у нього, ка­жуть, є чер­во­ний жу­пан, ще прадідівський, чи не по­зи­че?… Як одяг­нусь, то-то з ме­не й ко­зар­лю­га бу­де, та й лов­кий же! За­раз шап­ку на­ба­кир, візьмусь у бо­ки і ніко­му не звер­ну з шля­ху!… (Пішов).

Ява 9

Микита і Ма­ру­ся, а зго­дом Іван підкра­дається і при­ля­гає за жо­ло­бом.

Микита (тяг­не за ру­ку Ма­ру­сю). Ка­жеш, що вже пос­ва­тав?

Маруся. Оце туж-туж… Вже, ли­бонь, і гульня по­ча­лась.

За лаш­тун­ка­ми чут­но му­зи­ки до кінця дії.

Микита. Он як!… Ма­ру­се, вик­лич мені Се­ме­на на ча­си­ноч­ку, будь лас­ка!

Маруся. Так би я те­бе пос­лу­ха­ла! І не про­си, і не го­во­ри мені: нічо­го не хо­чу слу­ха­ти!

Микита. Ма­ру­се, слу­хай сю­ди!…

Маруся. Шко­да вже ме­не об­ду­рю­ва­ти! Ду­рив, ду­рив ма­ло не два ро­ки та й ки­нув на посміх лю­дям!… Ще й ли­хос­ло­виш ме­не та гор­дуєш пе­ред усіма, що звів з ума! І на ве­чор­ни­цях тоді що ти мені ка­зав?! Ще й бив би, мо­же, як­би… Потім знов підлес­тив­ся і знов відки­нув­ся… Ось і до­ко­ти­ла­ся ни­точ­ка до клу­боч­ка…

Микита. Прос­ти ме­не, я тоді й сам не пам'ятав, що ба­ла­кав! Вик­лич мені Се­ме­на або Одар­ку, я тільки ска­жу од­не сло­во - та й чорт з ни­ми! Слу­хай, Ма­ру­се, ко­ли ти вик­ли­чеш Се­ме­на, то щоб я крізь зем­лю про­ва­лив­ся, щоб я світа сон­ця не вздрів, ко­ли не сва­та­ти­му те­бе!… Я хо­чу тільки пог­лу­зу­вать з йо­го!

Маруся пильно ди­виться йо­му в вічі.

Скажи ж, нав­чи ме­не, чим змо­жу те­бе уб­ла­га­ти!… Не ймеш мені віри? О бо­же, який же я не­щас­ний! Хоч би од­на бу­ла лю­ди­на та­ка, щоб повіри­ла межі на крих­ту… Ну, Ма­ру­се, ко­ли ти вже не ймеш мені ва­ри, то піду я, ку­ди очі по­ве­дуть… та або втоп­люсь, або заріжусь!… (Йде).

Маруся (ки­дається до нього). Стри­вай, Ми­ки­то! Бог один ба­чить, що ти ро­биш з моїм сер­цем! Не маю си­ли спе­ре­ча­ти­ся твоїй волі…

Микита. Ти вик­ли­чеш? Іди ж, йди швид­ше, Ма­ру­се! Чо­го ж ти стоїш?… Ма­ру­се, сер­це моє! (Па­дає пе­ре­ди нею нав­колішки). Бач, Ма­ру­се, я нав­ко­люш­ках те­бе бла­гаю, груд­ку землі з'їм, щоб тільки ти повіри­ла мені…

Маруся. Ох, що ж ти зо мною ро­биш?… (Підво­дить йо­го). Слу­хай, Ми­ки­то! Пох­ва­ляв­ся ти йти світ за очі… і я тобі ска­жу, що за­ги­ну, ко­ли ти ще раз скрив­диш ме­не! Не гу­би ж ти ме­не, не гу­би, мій ор­ле! Бо про­па­ду, єй-бо­гу, про­па­ду за то­бою!… Підож­ди, мій со­ко­ле, тут, а я за­раз!… (Побігла в ха­ту).