Дай серцю волю, заведе у неволю

Кропивницький Марко Лукич

Одарка (побігла до ба­би). Чуєте, ба­бу­сю, що во­на звіщує? Ох, страш­но мені!… Я ре­чей її не зро­зумію… Про які во­на ве­селі сльози го­во­ри­ла? Пев­но, та­ки стер­ла­ся во­на… Во­на так страш­но ре­го­та­ла, що й досі той регіт ля­щить і вчу­вається мені!… Чи не подіялось чо­го з Се­ме­ном? Здається, во­на нічо­го та­ко­го страш­но­го не ска­за­ла. Чо­го ж я уся трем­тю? Чо­го ж на сер­цеві у ме­не ніби по­хо­ло­ну­ло?…

Ява 3

Ті ж і Се­мен (зас­му­че­ний).

Одарка. Ось і Се­мен вер­нув­ся! А я тут без те­бе ма­ло не вмер­ла! Ба­чиш, і досі мов про­пас­ни­ця ме­не

б'є!…

Семен мовч­ки сідає за стіл.

Що це з то­бою, мій го­лу­бе? Чо­го так зас­му­тив­ся? Го­ло­ва бо­лить? Чо­му ж ти не обіймеш ме­не, не при­го­лу­биш?…

Семен (обіймає її). Я?… Ох, бо­же ми­лий! Твоя свя­та во­ля!

Зачепиха (про­ки­ну­лась). От і га­разд, що ти, Се­ме­не, вер­нув­ся. А я задріма­ла, і сниться мені, буцімто у церкві стою. Ох, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Завт­ра ве­ли­кий праз­ник. Сходіть, діточ­ки, до церк­ви та по­молітесь гос­по­деві… І я пош­кан­ди­ба­ла б, ко­ли б зду­жа­ла…

Одарка. Я тобі, мій го­лу­бе, завт­ра щось та­ке гар­не, гар­не по­да­рую… Вга­дай що? Не кажіть, ба­бу­сю! (Біжить до скрині і вий­має ви­ши­ва­ну со­роч­ку). Бач, яка гар­на!

Семен схи­ля го­ло­ву до сто­лу.

Семене, та що це тобі подіялось? їй-бо­гу, я зап­ла­чу!…

Семен (ти­хо, в го­лосі чут­но сльози). Що ж? Так, ста­ло бить, мені на ро­ду на­пи­са­но! (Співа).

Ой годі жу­ри­ти­ся, Пора мені же­ни­ти­ся; Візьму я чор­ня­вую, Ще й ли­ченьком біля­вую. Вона гля­не оченька­ми, Моргне чор­ни­ми бро­ва­ми, –  Моє сер­це зве­се­литься! Пора мені оже­ниться! Гей, во­се­ни оже­нив­ся, А вес­ною за­жу­рив­ся, Записали у сол­да­ти, Треба жінку по­ки­да­ти… Плачуть карі оче­ня­та, Сохнуть, в'януть бро­ве­ня­та. Тяжко мені ди­ви­ти­ся!… Нащо ж бу­ло же­ни­ти­ся?…

Одарка. Йо­му, бач, співи на думці, а до ме­не й не за­ба­ла­ка!… Чим я те­бе прогніви­ла?…

Ява 4

Ті ж і Іван.

Іван. Здрас­туй­те! По­ма­гай біг вам на все доб­ре.

Одарка, смут­на, відхо­дить від Се­ме­на і стає біля печі.

Чого це ви всі мов­чи­те? Пог­лух­ли, чи що? Здрас­туй­те, ка­жу вам! (По­мов­чав). "Ми­лості про­си­мо сіда­ти!" Спа­сибі, ся­де­мо! (Сіда).

Одарка. Сідай у нас, Іва­не!

Іван. Тоді про­сиш, як сам сів. Здрас­туй­те, ба­бу­сю! Чи ви ще підска­куєте?

Зачепиха. Підска­кую: з печі до до­лу, а з до­лу на піч.

Іван. Со­ром же вам! Такі мо­ло­денькі, що тільки б тан­цю­ва­ти, а ви все на печі… Злазьте мерщій та по­тан­цюєм!… (Тан­цює і співа).

Ходить гар­буз по го­ро­ду, Питається сво­го ро­ду: "А чи живі, чи здо­рові Всі ро­дичі гар­бу­зові?" Виліз ведмідь на бу­зи­ну, Сказав "ку­каріку!". Як у те­бе, так і в ме­не Брови

на шну­роч­ку. А з го­роді бу­зи­на, А в Києві дядько; Тим я те­бе по­лю­би­ла, Що на п'яті перс­тень.

Чого-бо ти жу­риш­ся, Се­ме­не! Ще гірш бу­ва!…

Семен (схо­пив­ся). Ох, Іва­не! Не ка­жи! Не­хай Одар­ка до­ки не зна… Я сам їй потім ска­жу… Ох, Іва­не, за що, за що на мою го­ло­ву та­ке го­ре?

Одарка (з ля­ком). Та що там та­ке?

Іван. Ду­же ціка­ва! А я й за­був вам роз­ка­за­ти… Чи ви чу­ли про Ми­ки­ту? Який­сь міща­нин роз­ка­зу­вав сьогодні біля шин­ку, що, ка­же, ба­чив йо­го аж під Києвом. "Див­люсь,- ка­же,- йде шля­хом; я й спи­тав йо­го: "Ку­ди бог не­се?". "Ку­ди очі,- ка­же,- втрап­лять!… Кла­няй­тесь там,- ка­же,- батькові й ма­тері і скажіть їм, що вже на цім світі ми не по­ба­чи­мось. Не­хай,- ка­же,- не наріка­ють на сто­ро­жу, буцімто я її підку­пив; мені при­нес­ла тер­пу­га од­на дівчи­на, я пе­ре­пи­ляв риш­ту­ван­ня у хвур­дизі та й втік…" Та ви, ба­чу, й не слу­хаєте ме­не? (Підійшов до Се­ме­на). Се­ме­не, дай сю­ди ру­ку. (Бе­ре йо­го ру­ку). Жаль жінки? Ду­же жаль? Еге! Аж сльози в очах заб­ли­ща­ли…

Семен. Ох, Іва­не, ко­ли б ти заг­ля­нув у мою ду­шу!…

Іван. Вид­ко, бра­ту­хо, й по очах. Страш­на сал­датська ши­не­ля?!

Одарка (учув­ши це). Ох, матінко! До­ленько моя злая!… (Ри­да­ючи, біжить до Се­ме­на й па­дає йо­му на шию). Бо­же мій, бо­же мій, на ко­го ж ти ме­не по­ки­неш?

Зачепиха. Що там та­ке? Чо­го во­на го­ло­сить?

Іван (зру­ше­ний­). Та во­на зду­ру, ба­бу­сю! Бач­те, Се­ме­на наз­на­чи­ли у нек­ру­ти.

Зачепиха. Ох, ли­хо моє тяж­ке!… У нек­ру­ти?… (Го­ло­сить).

Іван. Отак заспіва­ли! Це не­на­че над мерт­вя­ком!… Та вго­моніться, та пос­лу­хай­те сю­ди! І-і, за­го­ло­си­ли! Та слу­хай­те-бо! Ну, ко­ли не хо­че­те слу­ха­ти, то я бу­ду роз­ка­зу­вать з горш­ка­ми! Так слу­хай­те ви, горш­ки, і ви, ко­чер­ги! Наз­на­чи­ли Се­ме­на у нек­ру­ти, а я, як по­чув це, та й ка­жу собі: у йо­го жінка мо­ло­да, а у ме­не ні жінки, ні ха­тин­ки!… Не­хай же Се­мен знає, що є у йо­го вірний і щи­рий поб­ра­тим Іван; піду я за нього в мос­калі!…

Семен і Одар­ка (зди­ву­ва­лись). Що ти ка­жеш, Іва­не?

Іван. Та це я з ко­чер­га­ми ба­ла­каю. Еге, та й ка­жу: піду я за нього в мос­калі!…

Семен і Одар­ка ки­да­ються до Іва­на.

Семен. Опам'ятай­ся, Іва­не! Моє ли­хо, мені й од­бу­вать йо­го!…

Іван (кри­чить). Мов­чи!

Семен і Одар­ка обійма­ють йо­го.

Та ну вас! Ще зва­ли­те з ніг! А ви ду­ма­ли, що Іван вас тільки так лю­бить? Що Іван тільки вміє бре­ха­ти?… Так, бра­те Се­ме­не? Ти мені став як замість батька!… Ніко­ли і ні в чім ти ме­не не скрив­див, від те­бе я ніко­ли ли­хо­го сло­ва не по­чув. Знай же й ти, що у Іва­на під оцією дра­ною сви­ти­ною є сер­це, га­ря­че сер­це! (Чап­ко вти­ра ру­ка­вом очі і сміється крізь сльози). Дурні очі, по­ча­ли пла­ка­ти!…

Семен і Одар­ка (радіючи). Іва­не, бра­те, дру­же!… То­ва­ри­шу вірний!…

Іван. Су­хий­, не­ма­за­ний!… (Вти­ра очі). Ач розп­ла­ка­ли­ся! Ще посліпнуть, ди­явольські очі! Да­вай­те ж хоч горілки або­що! (Сіда за стіл і бадьориться).

Семен і Одар­ка пек­лу­ються і по­да­ють горілку і за­кус­ку.

Зачепиха (хли­па). Спа­сибі тобі, мій си­ноч­ку! От і ка­жуть, що то­ва­рист­во пе­ре­ве­лось!

Іван. То ну-бо вже, не хваліть, а то пе­рех­ва­ли­те на один бік! Не рюм­сай-бо, Одар­ко, та да­вай швид­ше по чарці, а то й я знов зап­ла­чу!