Дай серцю волю, заведе у неволю

Кропивницький Марко Лукич

Омелько. І пев­но, що ли­хо ве­ли­ке, бо й тварь тобі змор­щи­ло; не­на­че постіл.

Маруся. Єй-бо­гу! Це вже знов щось ви­га­дав!

Іван. Еге, добрі ви­гад­ки! Ко­ли б тобі так, як мені, то тобі і го­ло­ву по­вер­ну­ло б на­зад по­ти­ли­цею.

Маруся (за­ре­го­та­ла). А хіба у ме­не го­ло­ва по­ти­ли­цею на­пе­ред?

Іван. До­га­да­ла­ся! Знаєте, па­но­ве-то­ва­рист­во, хотів я по­ра­ди­тись з ва­ми, що оце во­се­ни вже хо­чу оже­ни­ти­ся; годі вже бур­ла­ку­вать! Та не знаю, яку мені й бра­ти: чи сліпу, чи кри­ву,

чи без­но­су, бо прос­та не піде за ме­не! От доб­ре моєму поб­ра­ти­мові Се­ме­нові, що йо­му й на дум­ку не спа­да же­ни­тись!

Семен. От чортів па­ру­бок, яке прик­лав!

Одарка (за­со­ро­ми­лась). Те­бе, Йва­не, і за ніч не пе­рес­лу­хаєш!

Іван (до Одар­ки). І ти обізва­лась? Так і вид­ко, що заміж не хо­че!

(Регіт.)

Одарка. А, бо­дай те­бе!

Маруся. Це не в віко, а пря­мо в око по­пав!

Іван (до Ма­русі). Слу­хай, чор­ня­ва, бро­ви, як сме­та­на, са­жею підве­дені, гли­ною заш­па­ро­вані, - чи ти підеш за ме­не?

Маруся. Як за та­ко­го хо­ро­шу­на не йти! (Ре­го­че). Кру­гом ба­га­тир: від ха­ляв до по­ти­лиці!

Іван (по­ду­мав). Ні, не бу­ду я те­бе сва­та­ти! Бо ко­ли б ти бу­ла хоч трош­ки ви­ща, або ж ниж­ча, або тов­ща, чи там тон­ша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не ба­ла­ку­ча, не­на­че у те­бе й язи­ка не­має!…

(Регіт.)

Христя. Іва­не, я піду за те­бе!

Іван. Ти? Ану пост­ри­вай, я при­див­люсь до те­бе. (Ди­виться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!

Христя. От ще що ви­га­дав!

Іван (шеп­че їй на ву­хо). А прав­да?

Христя од­пи­ха йо­го і біжить між дівчат.

Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стов­би­чи­те? До­ки му­зи­ки прий­дуть, грай­те у карт або­що.

Семен. Справді, да­вай­те згу­ляєм у ла­ви! А в ко­го є кар­ти? Або у хвильки!

Один з па­рубків (вий­має кар­ти). Ось у ме­не є!

Іван. Ану, по­ка­жи!… (При­див­ляється на кар­ти). Та й зас­мальцьовані! Славні бу­дуть бли­ни, як діжде­мо мас­ля­ної!

Семен. Ну, хто у хвильки?

Семен і три па­руб­ки сіда­ють на по­лу і гра­ють у хвильки; де­ко­ли про­мов­ля­ють: "А в те­бе дун­дик?", "Хо­ди кра­лю!", "Кла­ди, чуть лізе!", “А в ко­го ку­рят­ник?", "Кла­ди ста­ру!", "Та не пог­ля­дай", "Та ви-бо не змор­гуй­тесь!", "За­од­но про­па­дать, ко­зи­ряй нех­ва­ли­дом…", "Кла­ди попівну!".

Ява 6

Ті ж, Гриць і Ва­силь (му­зи­ки).

Іван. За вов­ка по­мов­ка, а вовк і в ха­ту. Грай­те мені за­раз! (Схо­пив од­но­го му­зи­ку і по­чав пус­ту­вать). Ой грай, ко­ли граєш!…"

Музика. Та ну-бо, не пус­туй! Штру­мент розіб'єш!

Омелько (час­тує). Ви­пий­те, братці, та вчистьте нам якої-не­будь!

Музика. Мож­на, якої зав­год­но мож­на!

Іван. Заг­рай­те мені та­кої, щоб я аж нес­тя­мив­ся!

Музика. Уся­кої мож­на. (Наст­роює скрип­ку). Тільки щоб на стру­ни

бу­ло!

Іван. За це не тур­буй­ся, я за все пла­тю!

Омелько. Аз яких би то гро­шей?

Іван. З яких? Що з то­бою роз­ка­зу­вать!…

Омелько. Та ти, Іва­не, не ха­пай­ся, - не­хай спер­шу дівча­та по­тан­цю­ють.

Іван. Оце вже не по-моєму!…

Музики заг­ра­ли, дівча­та по дві круж­ка тан­цю­ють.

Іван. (Довго ди­виться, при­то­пу­ючи но­гою). Та вже більш ко­пи ли­ха не бу­де! Трясіте­ся, рубці, дивіте­ся, хлопці!… Розс­тупіте­ся, ми­ря­не, не­хай ги­ря по­гу­ляє! (Схо­пив од­ну з дівчат і тан­цює з нею). ''

Ой піду я в ліс по опеньки, Таки най­ду дуб зе­ле­ненький; Сюди-туди дуб­ком стре­пе­ну - Натрусила жо­лу­диків пе­ле­ну.

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Через тиж­день після дру­гої дії. На ко­ну ті ж обс­та­ви­ни, як і в першій дії, тільки ха­та Одар­чи­на тро­хи глиб­ше к се­лу; про­ти ха­ти, зовсім на­пе­реді, кри­ни­ця і жо­лоб. Ве­чоріє.

Ява 1

Христя і Ма­ру­ся.

Маруся і Хрис­тя (йду­чи до кри­ниці з відра­ми на пле­чах, співа­ють):

За ту­ча­ми, за хма­ра­ми Сонечко не схо­дить; За ли­хи­ми во­ро­га­ми Мій ми­лий не хо­дить. Ой ви, тучі, ви, грізнії, Розійдіться різно! Прийди, ми­лий,чор­ноб­ри­вий, Хоч не ра­но - пізно! Привикайте, карі очі, Самі но­чу­ва­ти, - Гей, поїхав мій ми­ленький У по­ле ора­ти. Бодай во­ли живі бу­ли, А плуг по­ла­мав­ся, Щоб мій ми­лий,чор­ноб­ри­вий З во­ла­ми приг­нав­ся.

Христя (на­би­рає во­ду). Чи бу­де ж то Одар­ка кли­ка­ти на сва­тан­ня?

Маруся (теж пе­ре­хи­ляється у кри­ни­цю). А хто її зна? Ні, ти ось що ска­жи; що бу­де, як Ми­ки­та довідається про це сва­тан­ня?

Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Ми­ки­та тільки так собі ко­вер­зує!…

Маруся. Ой ні, не ка­жи цього, бо знаю я доб­ре Ми­ки­ту!… (Озир­ну­лась навк­ру­ги). Чи ти знаєш, що він ще по­зав­чо­ра пішов у Хвес­ту­но­ву до яко­гось вор­са як-би­та?