Де зерно, там і полова

Кропивницький Марко Лукич

Харитон. Та що спо­час­тую"? Ко­ли б у "за­бо­рон­ку"?..

Денис. А кар­ти є?

Харитон. В ки­шені!

Денис. На­ли­вай! Чи то пак зда­вай!

Пішли.

Свирид. Со­неч­ко ско­ро спо­чи­не, по­ра ху­до­бу на­пу­вать. (Пішов).

Степан. Це вже й Сви­рид щось всу­не Де­ни­сові; вдвох з Пи­ли­пом так і лов­лять запіяк. І піде Де­нис за півціни ро­би­ти. А ці не да­дуть, то у дру­гих ду­карів пози­че ще за більшо­го про­цен­та.

Роман. Так во­но діється й

по го­ро­дах, не тільки по се­лах.

Степан. А який робітник - за двох ро­бе! І вже відро­бе, ніко­ли не схи­бить.

Роман. От ко­ли б стар­ши­ни у такі діла впу­ту­вали­ся, бу­ло б, мо­же, й пут­тя. Ка­же­те, Де­нис ро­бе за двох? А на реш­ти го­дує злидні?

Степан. Та хто їх не го­дує? Злид­ня - то на­ша рідня.

Роман. А від чо­го? Я так міркую, що ро­бо­та в селі при­хап­ком: два-три місяці і вго­ру ніко­ли гля­ну­ти; а прий­де зи­ма - си­ди склав­ши ру­ки. Ось від чо­го! Ко­ли б, нап­рик­лад, ре­мест­ва які за­вес­ти на гур­тові гроші. Те, що найбільш потрібно в гос­по­дарстві: бо­ро­на, віз, боч­ка, ко­ле­со, чо­бо­ти,- все це щоб до­ма ро­би­ти?..

Степан. Ко­ли б же то? І де­шевш во­но бу­ло б, і міцніш, та й кру­го­вий за­робіток. Та хіба на­шо­го бра­та при­на­диш до спілки?

Роман. Чо­му ж ні? Тре­ба тільки до ла­ду з'ясу­ва­ти пе­ред гро­ма­дою, ви­го­ло­су­ва­ти, як на до­лоні, яка з то­го усім ко­ристь.

Степан. Ко­ли б ця дум­ка та за­па­ла од­но­му-друго­му в го­ло­ву, во­на, мо­же, і роз­жевріла­ся б?..

Роман. Дві го­ло­ви - два ро­зу­ма, п'ять голів - гро­ма­да, а гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік. (По­мов­чав). А я оце-та­ки йшов до вас.

Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?

Роман. За­ко­хав­ся я…

Степан. Он як! Це ти не за ста­рос­ту прий­шов ме­не кли­ка­ти? Шко­да, не піду! Чо­ловік я не­пи­ту­щий; а на весіллі як ста­рос­та тве­ре­зий, то й весілля сум­не.

Роман. Не вга­да­ли… Я по­ко­хав ва­шу доч­ку!

Степан. Як?

Роман. Так, батьку! Це вже і в бо­га за­пи­са­но.

Степан. Як же це, ко­ли? Еге, пи­таю! Хіба дов­го?.. Гм! Як ба­чу, то во­но й завж­ди так при­па­да, що й сусіди, мов­ляв, вже зна­ють, а батько та ма­ти на­ос­танці?.. Ну, а Хве­дос­ка ж як?

Роман. Ко­ли б не знав її сер­ця, хіба зва­жив­ся б до вас обер­та­тись?

Степан (по­мов­чав). Що ж, її во­ля!.. її во­ля, її й до­ля! Ні си­лу­ва­ти її, ні відмов­ля­ти - не хо­чу! Ко­ли це їй від бо­га, то бог їй і та­ла­ну за­ли­шив… Хо­че йти - по­мо­жи їй бо­же; не хо­че - сла­ва бо­гу!

Роман. Дя­кую за щи­ре сло­во!.. А… де ж, батьку, Хве­дос­ка?

Степан (усміхається). То ти та­кий ко­зар­лю­га? Чу­же діло, мов­ляв, ру­ка­ми роз­ве­ду, а до сво­го то й ума не при­бе­ру! Бо­дай вас з та­ки­ми па­руб­ка­ми! Не побіжу я за нею, сам її по­шу­кай. (Шут­кує). Мо­же, по­да­лась у бай­бу­зи?

Роман (не зна, що ска­за­ти). Та я… я, бач­те, тільки так спи­тав…

Степан. Бо­дай те­бе!.. По­чер­вонів,

як ка­ли­на! Який з те­бе чо­ловік бу­де?

Роман. Нічо­го, ви­люднію! Це ж ви зовсім ме­не за­со­ро­ми­ли… (Укло­нив­шись, пішов).

Степан (сам). Он які па­руб­ки на­ро­ди­ли­ся! Пи­та, де йо­го дівчи­на! А ко­лись, бу­ва­ло, стир­луєш вівці гін за шість від се­ла, ста­неш на шпи­лю та як свис­неш: ле­тить Хо­ти­на, аж зем­ля під нею двиг­тить!.. Ота­ке! (За­ду­мав­ся). Та­лан це Хве­досці чи ома­на? Ко­ли по­ко­ха­ла, по­вин­на зна­ти ко­го… Ач! Хм! Не­ма ж і моєї Хо­ти­ни до­ма, пішла на гроб­ки, а з гробків чи не зай­шла до ко­го з кумів? При­ти­чи­на!

ЯВА 6

Хведоска (йду­чи се­лом). Ка­за­ла Мот­ря, що Ро­ман пішов упо­довж се­ла,- ку­ди ж то?

Степан (по­ба­чив її). А де ти веш­таєшся? Ще тобі не об­рид­ли співи та гульня?

Хведоска (ди­вується). Ота­кої! Почніть гри­ма­ти!

Степан. І ма­ти, і доч­ка май­ну­ли з подвір'я, ні на ко­го й ха­ти ки­ну­ти… Ма­буть, і ху­до­ба не­на­по­єна?

Хведоска. Ба ні, на­поєна! Оце свіжо я на­пу­ва­ла.

Степан. Хо­диш там… Мо­же, яке ба­ловст­во? Гля­ди мені!

Хведоска (убік). Ли­хо! Нев­же батько пос­те­рег­ли?

Степан. Що то, лег­ко вас, ду­маєш, до ро­зу­му до­во­ди­ти? Зос­танься ж біля ха­ти, а я… Ча­сом надійде…

Хведоска. Хто?

Степан. Хто­ка­ло! Та не стій по­се­ред шля­ху, мов та про­ява, нез­ви­чай­но!.. А я піду по­шу­каю ма­тері. Пев­но, до кумів зай­шла. (Пішов).

Хведоска (са­ма). Так же й є, що пос­те­рег­ли! Нічо­го не роз­бе­ру, що во­ни мені на­го­во­ри­ли?.. Стри­вай, на­га­да­ла! Сьогодні за обідом ка­за­ли: "Ко­неві - стай­ня, во­лові - яс­ла…" Це ж во­ни мені наз­до­гад?.. Щ о ж це бу­де? Ой ко­ли б же хоч ма­ти швид­ше прий­шли, пора­дю­ся з ни­ми… Як тре­ба, тоді їх як­раз і не­ма! Де ж це во­ни за­ба­ри­ли­ся?.. (Пішла зас­му­че­на на вго­род).

ЯВА 7

Роман. Мот­ря ска­за­ла, що Хве­дос­ка побігла до­до­му, як би ж мені її по­ба­чи­ти? На­ва­жав­ся спер­шу все їй роз­ка­за­ти, а зустрівся з батьком її, не вмов­чав і ви­явив сер­це!.. Чи я ошалів, чи з пан­те­ли­ку збив­ся?.. Мо­же, во­на в хаті, хоч би у вікон­це виг­ля­ну­ла.

ЯВА 8

Хведоска (йду­чи). Ну, вже ці ма­ти, як підуть до кумів! (По­ба­чи­ла Ро­ма­на). Це ти?

Роман. Я, моя пташ­ко!

Хведоска. Ой бо­же ж мій! Чо­го ж так ра­но, що й не ве­чоріє?

Роман. А що ж я подію?

Хведоска. Ой не стій же там! Пос­те­ре­жуть сусіди, поч­нуть плес­ка­ти!.. Ку­ди ж мені те­бе подіти? Хі, клопіт з то­бою!.. Іди мерщій хоч під повітку!