Де зерно, там і полова

Кропивницький Марко Лукич

(Починають квітча­ти Хве­досці стрічка­ми го­ло­ву).

Ой дай, ма­ти, мас­ла, Я ж твою корівоньку пас­ла: Виганяла в ран­ню ро­су, Дай по­ма­за­ти ко­су. Ой по­пе, по­пе Гордію, Не дзво­ни ра­но в неділю; Дзвони ра­но в су­бо­ту, За­дай дру­жеч­кам ро­бо­ту. Ой ви, га­лоч­ки, літай­те, Ой ви, дру­жеч­ки, співай­те, За ко­сою квіточ­ку носіте, Хве­доні

прав­доньки не кажіте. Ой ви, дру­жеч­ки, ря­доч­ком Попід зе­ле­неньким са­доч­ком, Та вир­вем квіточ­ку зе­ле­неньку, Заквітчаємо Хве­дос­ку мо­ло­деньку. Ой дру­жеч­ки, по­ма­лу йдіть, На­шо­го ви­ног­ра­ду не топчіть, Бо наш ви­ног­рад скрізь поріс, Ку­ди те­бе, Хве­до­ню, бог поніс?

(Скінчили квітча­ти).

Чи­кал­ка. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Пилип. А ми раді слу­ха­ти?

Чикалка. Бла­гос­ловіть, дис­кать, гільце квітча­ти. Раз, і вдру­ге, і втретє!

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить! Всі три ра­зи бог бла­гос­ло­вить.

Дружки (співа­ють).

В до­ли­ну, бо­яри, в до­ли­ну По чер­во­ну ка­ли­ну, По хре­ща­тий барвінок, По зе­ле­ний ва­сильок!

Голос з-за вікна: "Мо­ло­дий іде! Мо­ло­дий іде з бо­яра­ми!"

Чикалка. Друж­ки, кінчай­те скоріш гільце та, дис­кать, ве­ли­чай­те мо­ло­до­го.

Друж­ки (співа­ють).

Мати Ро­ма­на ро­ди­ла, Міся­цем об­го­ро­ди­ла, Зо­рею підпе­ре­за­ла, До тещі ви­ряд­жа­ла. Ма­ти си­на ви­ряд­жає, Ви­ряд­жав­ши, на­учає: "Ой, їдь, си­ну, та до тещі в гості Та сядь, си­ну, в тещі на по­мості. А як бу­де, си­ну, те­ща час­ту­ва­ти, Не пий, си­ну, пер­шої чар­ки: Вилий, сину, Та ко­ню на гри­ву, Щоб бу­ла гри­ва куд­ря­ва, Щоб бу­ла те­ща лас­ка­ва". Ой попід лісом би­тая доріженька, Ой ту­ди йшов Ро­ман з бо­яра­ми, їм ка­ли­на до­ро­гу зас­ту­пи­ла. Вийняв ша­бельку, став ка­ли­ну ру­ба­ти, Ста­ла ка­ли­на до нього про­мов­ля­ти: "Не зад­ля те­бе ця ка­ли­на сад­же­на, А зад­ля то­го Хве­дос­ка на­ряд­же­на". На­ря­ди­ли, як панське ди­тя, По­са­до­ви­ли, як си­ро­тя.

Пилип. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Чикалка. А ми раді слу­ха­ти.

Пи­лип. Бла­гос­ловіть мо­ло­до­му в ха­ту всту­пи­ти, мо­ло­ду зве­се­ли­ти: от­цю, неньці пок­ло­ня­ти­ся, до вінця спо­ряд­жа­ти­ся!

Хотина (ти­хо до Сте­па­на). Пи­лип до­ладніш примов­ля.

Степан (ти­хо). Той всі за­ко­ни зна.

Чи­кал­ка. Бог бла­гос­ло­вить!

Пи­лип. Раз, і вдру­ге, і втретє!

Чи­кал­ка (тричі). Бог бла­гос­ло­вить!

ЯВА 2

Ро­ман

ввіхо­дить з бо­яра­ми, кла­няється батькові й ма­тері.

Дружки (співа­ють).

Явіру, явіроч­ку, На жовтім пісоч­ку, Там щу­ка-ри­ба гра­ла, Са­ма собі ди­ву­ва­ла, Що хо­ро­ше виг­ра­ва­ла.

Роман підхо­дить до сто­лу, кла­няється Хве­досці, кот­ра встає і кла­няється йо­му тричі.

А ще на­ша тарілка Не ціно­ва­на, А ще на­ша Хве­до­ня Не ціло­ва­на.

Ро­ман цілується тричі з Хве­дос­кою і сіда за стіл по­руч з нею.

А вже на­ша тарілка Обцінована, А вже на­ша Хве­дос­ка Обцілована.

Чикалка. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Пилип. А ми раді слу­ха­ти.

Чикалка. Бла­гос­ловіть мо­ло­дим, дис­кать, до вінця зби­ра­ти­ся, от­цю, неньці пок­ло­ня­ти­ся.

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить!

Чикалка. Раз, і вдру­ге, і втретє!

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить! Тричі бог бла­гос­ло­вить! (Ти­хо до Чи­кал­ки). Чо­го ж ви стоїте? Беріть мо­ло­дих та й ви­ходьте з-за сто­лу! (Убік). Не тя­мить нічо­го!

Дружки (співа­ють).

Піднімайте, друж­ки, но­ги, Ви­сокі по­ро­ги, Бо над­ворі річки-ка­люж­ки, Бу­дуть тобі гіркі друж­ки.

Пилип. Батьку! Беріть об­ра­за. Ма­ти! Беріть хліб-сіль.

Чикалка. А мо­лоді, дис­кать, вста­вай­те і бла­госло­веніє ро­ди­тильов… Так, дис­кать, і в нас, в Расєї!.. Да-да!

Степан бе­ре об­ра­за, Хо­ти­на хліб, Ро­ман і Хве­дос­ка підхо­дять до них, бо­ярин і друж­ка сте­лять долі руш­ник, на кот­рий мо­лоді, став­ши, вкло­ня­ються батькові й ма­тері по тричі в но­ги, цілу­ють об­раз і хліб. Друж­ки вти­ра­ють сльози. Всі ви­хо­дять з ха­ти, опріч Сте­па­на і Хо­ти­ни.

Степан. Ота­кої! Чо­го ти, ста­ра, хли­паєш? Ка­жи: сла­ва гос­по­деві! Діжда­ли­ся доч­чи­но­го весілля, про­си бо­га, щоб до­поміг діжда­ти й онуків!.. Са­ма Хве­дос­ка по­ко­ха­ла Ро­ма­на, са­ма й та­лан свій пильну­ва­ти­ме, а не впильнує, са­ма й пош­ко­дує!.. Ду­маєш, мо­же, що во­на не бу­де щас­ли­ва за Ро­ма­ном?

Хотина. Не са­ма я, Сте­па­не, пла­чу, пла­чуть дум­ки! Жал­ко мені Ро­ма­на, гос­по­ди, як жал­ко! Де ж та­ки: ма­ти рідна не поб­ла­гос­ло­ви­ла і батькові не звеліла!..

Степан. Отак! Батько бла­гос­ло­вив, тільки крадько­ма! Що ж: де жінка го­ло­ва, там чо­ловік ма­чу­ла! Я ди­ву­юся, як ще Нас­тя не наділа на Соф­ро­на очіпка, бо во­на вже дав­но обер­ну­ла йо­го в ба­бу!.. (Сміється).

Хотина. Пе­ред шлю­бом при жи­вих батькові-ма­тері му­сив про­ха­ти чу­жих лю­дей, щоб поб­ла­гос­ло­ви­ли!

Степан. За­те те­пер у Ро­ма­на од­ним батьком бу­де більш! А при­га­дай, як нас з то­бою спо­ряд­жа­ли до вінця: у ме­не ні батька, ні ма­тері не бу­ло, а твої відцу­ра­ли­ся. Звеліли па­ни вез­ти до шлю­бу: ме­не взя­ли з по­ля, від ота­ри, те­бе - з пташні, від гин­ди­чат… Та-дже ж про­жи­ли вік? Що не го­во­ри, а Ро­ман Хве­досці під ли­це!