Де зерно, там і полова

Кропивницький Марко Лукич

Степан. Ду­маєш, що зем­ля не дає нам по­ра­ду? Як щи­ро по­мо­лиш­ся та при­па­деш до неї, то й чуєш, що во­на та­ки про­мов­ля до те­бе… Тільки ми не­до­ум­ки - не­роз­суд­ливі, не­зу­гарні зро­зуміти сієї по­ра­ди.

ЯВА 3

Ті ж і Ро­ман.

Харитон (по­ба­чив зда­ле­ку Ро­ма­на). Ото ж і Ро­ман Жлу­ден­ко? Він, він!.. Ку­ди це прос­тує? (Гу­ка). Сохро­но­вич,

ку­ди бог не­се?

Роман (підхо­дить). Хрис­тос воск­рес! З праз­ни­ком!

Харитон і Сте­пан. Воісти­ну!

Харитон. Ку­ди це?

Роман. Ко­жен сво­го шу­ка. До ва­ших па­рубків прий­шов, до­ма за­ну­див­ся.

Харитон. Нав­ряд чи зди­баєш їх! Де-не­будь по кру­чах у "за­бо­рон­ку" гра­ють; бо в селі не мож­на, уряд­ник велів соцько­му за­бо­ро­ня­ти!

Степан. При­сядь, па­руб­че, та по­ба­ла­кай з на­ми. Чи, мо­же, ку­ди ха­паєшся?

Роман (сіда). При­ха­пок, як і вха­пок: лиз­нув - не вхо­пив, сьорбнув - не наївся!.. Де лю­де, там і роз­мо­ва; а де роз­мо­ва, там і ро­зум… (По­мов­чав). А ви ж про віщо тут ба­ла­ка­ли?

Степан. Та… Пе­ре­ли­ваємо з по­рожнього в те, що без кле­пок. (Сміється). Пус­тос­ло­ви­мо!

Роман. Ко­ли б з кож­но­го сло­ва ви­рос­та­ло діло, то не бу­ло б слів, а са­ме діло.

ЯВА 4

Кирило, Пи­лип, Сви­рид і ще де­які лю­ди, про­хо­дя­чи ву­ли­цею, шап­ку­ються.

Кирило. Ка­жу вам, що не­ма, не­ма! То все брех­ня! Не­ма: ні Лон­ду­му, ні Па­ри­жу!.. Тільки є Пи­тер­бург, бо там цар жи­ве; та Київ, бо там мощі свя­тих!.. (По­ба­чив­ши Ро­ма­на). Вже тут той мудрій, що ще мо­ло­ко не об­сох­ло на гу­бах!.. (Пішов).

Роман. Дід Ки­ри­ло знов роз­ка­зу­вав який­сь сон?

Сте­пан. Та­ко­му ста­ро­му то й не ди­во.

Пи­лип (підхо­дить). Про нього, ли­бонь, вже й на тім світі за­бу­то.

Свирид. Ні, там на нього пай­ок іде.

Пи­лип. На­чал­ни­ки наші роз­гу­ля­ли­ся: ціла юр­ба гос­тей набігла до стар­ши­ни,- з дзвінка­ми, з та­ла­бончи­ка­ми, з му­зи­ка­ми!..

Роман. Це во­ни тільки що виб­ра­ли­ся від нас.

Сви­рид. На те во­ни й па­ни, щоб па­ну­ва­ти.

Ро­ман. Хто ж їх па­на­ми нас­та­но­вив, як не ви? Хіба стар­ши­ну на те ви­би­ра­ють, щоб він п'янству­вав та зне­ва­жав ми­рян?

ЯВА 5

Ті ж і Де­нис.

Денис (під чар­кою).

А що, ко­ли б оці сло­ва та уряд­ни­кові в ву­ха?

Степан. Що це ти, не­на­че злодій, підійшов крадько­ма! А де ж твоє "з праз­ни­ком"?

Денис. Хоч і не тре­ба!

Роман. Мо­же, я не прав­ду ка­жу?

Денис. А хоч і прав­ду? На­чалст­во, нед­зя! За­бу­ли, що уряд­ник на сходці ка­зав: ко­ли що по­чуєте та­ке, що не слід,- ос­терігай­те­ся! Ос­терігай­те­ся, то й вам кра­ще бу­де!.. От я й ос­теріга­юся… Ну, що соцько­му, він ме­не виг­нав оце з шин­ку,- підне­су ду­лю під самісінький ніс!

Степан. Ішов би ти своєю до­ро­гою.

Денис. Це твоя ву­ли­ця, твоя? Во­на об­чеська, а я об­чеський собст­вел­ник - о!
– я при своїм за­коні!..

Пилип. І при своїм ро­зу­мові?

Денис. Пи­ли­пе! Єй, плю­ну в вічі!.. Ще й ся­ду отут, по­се­ред ву­лиці, на своїм об­чеськім по­ло­жен­ню… (Сів). О, при­кипів!

Свирид. У іншо­го ніби й го­ло­ва на пле­чах, а при­ди­виш­ся гар­ненько…

Пилип. По­ба­чиш по­рожнє місце.

Степан. Або ж пляш­ку замість го­ло­ви.

Денис. Сам ти пляш­ка! Моя пляш­ка, а твоя не варт і цвяш­ка!.. І що ти ча­бан, то я тобі не вівця!.. (Драж­нить). "Би­рю, би­рю! Цка­лей!.." О! Ти ме­не роз­жуй!

Свирид. Та й вип­люнь!

Денис. Га? Я кож­но­го з вас на пальцях знаю!

Пилип. Це вже так і на лобі у те­бе на­пи­са­но.

Денис. Єй-бо­гу, я всіх вас на пальцях знаю! (До Ро­ма­на). Ти ро­зум­ний, ро­зум­ний?

Роман. Ні!

Денис. Ні, ти не ду­рак! Ну, а ска­жи: чи ско­ро нам приріжуть землі?

Роман. Ви б уряд­ни­ка спи­та­ли.

Денис. Не ска­же! Па­ни підку­пи­ли!.. Я знаю, я все знаю! Я кож­но­го з вас на пальцях знаю!.. Два оно­ра­ли ве­зуть від ца­ря гроші, та па­ни за­дер­жу­ють…

Пилип. Ішов би вже своєю до­ро­гою, а то ско­ро зас­неш!

Денис. Га? Дай, ка­жуть, ви­куп!.. Пи­ли­пе, а йди сю­ди.

Пилип. Підвес­ти? (Підхо­дить). Ну, вста­вай! (Підво­дить йо­го).

Денис (ше­по­че йо­му на ву­хо). Ну, єй, віддам!.. У вівто­рок піду до те­бе мо­ло­ти­ти: пря­мо йди в ха­ту до ме­не і тяг­ни за чу­ба!.. Я тобі он як відслу­жу!.. Щоб я до завтрього про­пав!..

Пилип. Та що вже з то­бою вдієш, ходім! (До дру­гих). Тре­ба бідо­ла­ху за­ря­ту­ва­ти…

Денис. Ха­ри­то­не, гай­да, по­час­тую! Ну, соцько­му ду­лю під самісінький ніс!..